#ВолочиськBordertown #Містонакордоні
Певно, найбільша дивовижа для дорослих волочисців, які все ж , хоч і небагато, але завітали до читального залу Волочиської ЦБ на зустріч з Надією Савченко та Vira Savchenko було те, що подібні зустрічі у Волочиську в принципі (!!!) можуть проводитися без присутності чиновників, очільників усіх рангів та інших представників місцевої номенклатури та політикуму. Власне, Надя викроїла час у поїздці та з неофіційним візитом завітала до Волочиська, бо хотіла зустрітися із волочиськими школярами (котрі, до слова, сьогодні складали основну частину аудиторії ). Саме вони надсилали їй малюнки, листи та сувеніри до російської в’язниці. Нагадаю, що цьогоріч, у травні, у Волочиську, в рамках презентації книги “Сильне ім’я Надія” побувала сестра Наді, Віра.
Наразі зустріч волочиських дітлахів з Надею Савченко відбулася,і хоч дорослі раз -по-раз перетягували розмову на себе – нардеп пообіцяла обов’язково завітати до школярів ще раз, коли потепліє та поспілкуватися у більш невимушеній, дружній атмосфері, без дорослих 🙂 Також Надія подарувала кожній зі шкіл новеньку політичну карту України а волонтери ВМО “НАМ” (ЗОШ №5) – свої рукотворні презенти.
Мали нагоду гості почути і спів волочиського барда та краєзнавця Анатолій Резнік. Рядки його пісні виявилися вельми слушними для усіх присутніх: і школярів, і дорослих.
Від себе особисто хочу додати, що для мене став великою приємністю той факт, що травневий візит Віри Савченко до Волочиська отримав таке гарне і логічне продовження сьогодні.
Також хочу подякувати Ольга Щербина , Володю Чернікова, Тоню Прокопчук.
Якісний фото-звіт зустрічі завдяки Володі Чернікову і – вже скоро.

https://www.youtube.com/watch?v=DEsZTyvftAY

 

 

[gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/Оголошується-творчий-конкурс-Ліза.doc”]

[gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/ДОЛЯ.doc”]

[gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/БЛУД-І-ЗРАДА-1-МАЗЕПА.doc”][gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/БЛУД-І-ЗРАДА-2-СІЧ.doc”]

[gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/Аскольд-1.doc”][gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/Аскольд-2.doc”][gview file=”http://www.kartoshka.biz.ua/wp-content/uploads/2016/03/Аскольд-3.doc”]

 

 

ВІД  АВТОРА

В основу моїх перших, достатньо великих по об’єму історичних художніх творів: “УКРАДЕНА  БАТЬКІВЩИНА”, “БЛУД І ЗРАДА” та “ДОЛЯ” покладені наукові праці Борейка Альберта Михайловича  – історика за покликанням, філософа за сприйняттям, генетика за освітою, політика за потребою, націоналіста за переконаннями, аналітика за способом мисленням, максималіста за прагненням, науковця, кандидата біологічних наук, претендента в кандидати у Президенти України 1991 року і взагалі великого українця, який усе своє життя присвятив вивченню і дослідженню природи виникнення життя, причин зміни видів тваринного і рослинного світу на Землі, походження людини, націй, рас, займався глибоким дослідженням історії української і багатьох інших націй, світових процесів, що робили свій відбиток на розвитку людства здійснюючи вплив на світогляд і свідомість людей.    Він жив цим і робив усе для того, щоб змінити світ, врятувати людство, не дати йому  змішатись в гібридну масу морально і фізично деградованих скалічених людей, що веде до подальшого виродження і повного зникнення людства як такого.   Шукав шлях порятунку і як він казав, знайшов, але не дожив, не реалізував все це, залишивши нам усім свій спадок у наукових  працях.   Але чи здатні ми їх зрозуміти і прийняти під впливом того космополітизму і глобалізму, нав’язаного просякнутим уже кругом безнаціональним простором, що заселений рабами потужних світових імперій?!

Він був моїм земляком, а став моїм другом, порадником і вчителем, щирим співрозмовником і запеклим принциповим опонентом.    Покидаючи цей світ, будучи невиліковно хворим, він залишив по собі велетенський багаж знань і мріяв про те, щоб вони стали надбанням всього людства.

Думай, аналізуй, співставляй події, роби висновки, шукай істину і відстоюй її, – ці, здавалось би прості і зрозумілі слова, завжди були і до останнього дня залишались його способом життя.

Передмова до поем подана читачу невеликими уривками з розділів одної з численних  праць  Борейка А.М. “БІОЛОГІЧНЕ ТА ІСТОРИЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ”, щоб можна було глибше осягнути ту фальшивість накинутої нам історії, що  вживлювалася у свідомість багатьом поколінням українського народу за довгі віки поневолення.    У моїх  творах у передмові, я як український націоналіст, для якого найвищим пріоритетом є рівність усіх націй і право кожної нації на побудову національної держави, яка розвивається своїм природним шляхом і де створюються та забезпечуються максимальні умови для розкриття і реалізації таланту, здібностей кожної людини в повній мірі  я буду продовжувати друкувати уривки з  наукових праць Борейка А.М., бо це мій обов’язок і перед ним, і перед сучасними та майбутніми поколіннями українців, щоб розбудити  в них прагнення взнати правду про свій народ, його глибоку і давню історію. Національна ідея, основа  кожної нації в її єдності! Так само і всі нації мають бути єдині у прагненні побудувати такий світ, у якому кожна нація матиме свою національну державу і будуватиме стосунки з іншими національними державами  виключно на рівності і взаємоповазі. Тоді не буде місця на землі імперіям, союзам, блокам і т.д.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЕРЕДМОВА

 

Існує переконання, що нищення історії нації, – це один з методів нищення самої нації.

Історія  – це хронологічний зміст життя нації від її генетичного походження і на всьому шляху її розвитку. Саме ж життя являє собою реальне її вираження з всіма якісними особливостями в кожний період розвитку нації.  Її біологічні можливості в кожному з цих періодів визначаються соціальною спроможністю до організації в політичній, військовій, виробничій (господарській), творчій і духовній діяльності.    Оскільки це здійснення можливе через свідомість і почуття свого походження, тобто джерела самосвідомості в обов’язку перед своїми попередниками, батьками, хто породив їх, своє продовження, в загальному вираженні нації культури свого народу, то історія забезпечує самосвідомість кожного народу, і є джерелом рушійної сили нації, вкладаючи свою частку в загальний розвиток людства.  Тобто, історія забезпечує духовний розвиток нації, її потенційні можливості життєвих сил.  Ось чому знищення історії  нації  нищить саму націю.

Російська імперія знищувала історію українського народу, вбачаючи в цьому необхідність знищення самої української нації, (далі  УН) тобто ту істину, яка несумісна з імперським реакційним явищем.  Тому виникла необхідність написати історію  УН  в реальному змісті, хай і в загальних рисах, але такою, як вона є, і це є одна з головних умов спасіння не лише  УН, але і всього людства від ракової пухлини, що розростається на тілі цілих народів у вигляді старих і нових імперій.  Кожна нація має законне право на свою історію.  Користуючись тим правом, я виконую свій національний обов’язок в боротьбі за збереження людства в його природній необхідності, провівши наукові дослідження, що викладені в моїх наукових працях ” Людство”, “Біологічне та історичне походження української нації” та “Генетико-теоретичні основи селекції”, які не залишають песимізму, а вказують реальний шлях національного розвитку кожної нації.   Дані наукові дослідження встановлюють істину біологічного і історичного походження  УН, показують її значення для подальшого розвитку людства.

Біологічне походження  УН лежить в основі біологічного походження зокрема  Homo Sapiens  і взагалі зародження життя на Землі та його розвитку.     УН зародилася в системі виду людини в той період, коли закономірності розвитку життя створили ту необхідність, що забезпечувала його існування в просторі і часі.  Вона, як популяція виду життя є наслідком закономірної необхідності розвитку життя в просторі, який визначався для неї сучасною територією України, в тому числі нині частково окупованою іншими державами і Російською імперією.  Ця частина поверхні Землі має свої особливості геологічного розвитку.  Тобто, зміна якісних особливостей визначається часом.  Ця якісна особливість, що породила  УН, як і людину в цілому, виникла біля 70 мільйонів років тому.

Науково доведено, що в останній Крейдовий період Мезозойської і на початку Кайнозойської ери відбувся в системі життя необхідний глобальний процес, який спричинив вимирання одних видів і зародження інших. Це також супроводжувалося відповідними геологічними процесами.
В кінці Мезозойської ери відбувалися складні рухи з піднесенням і опусканням земної поверхні, які могли бути спричинені зміною земних полюсів, або іншою космічною активністю. В верхньому Крейдовому періоді відбулися великі розломи земної кори і цілих материків.
Так деякі вчені вважають, що в цей період розкололась Гондвана, утворивши Африку і Південну Америку.  У чому ж причина таких глобальних змін рослинного і тваринного світу саме у цей період?
– На моє тверде переконання однією з головних причин таких перетворень стала радіація, тобто тривалий вплив підвищеної радіації, десь в більшій мірі, а десь у меншій, яка з розломів земної кори у цей період безперешкодно проривалася на поверхню, та доповнювалася впливом сонячної радіації, що також могла потрапляти в підвищених дозах, спричинених зменшенням озонової оболонки Землі. Саме це я вважаю і спричинило пік мутації всього живого (хромосомних і генних) на основі наявного тоді біологічного матеріалу і є головною причиною зникнення одних видів тваринного і рослинного світу, і поява на їх основі інших видів.
Період того часу виражався в утворенні і в природному відборі тих якісних змін, що формували нові генетичні і екологічні взаємозв’язки кожного живого організму з оточуючим середовищем. Відомо, що радіація є одним з основних чинників життя на Землі. Але безперервний вплив саме підвищених доз радіації на живі організми, що тривав не тисячоліттями, а мільйонами років розбалансувавши закони спадковості, викликавши пластичність ДНК-РНК, спричинив зміни в будові як окремих генів, клітин, так і органів, систем і їх функцій, що відбивалося на подальших фізіологічних і морфологічних особливостях цілих організмів, породивши тим самим розмаїття флори і фауни з максимальною здатністю пристосовуватися до умов навколишнього середовища. Найбільший свій вплив радіація спричиняє на мозок і нервову систему. Це відповідь на одвічне запитання – чому зараз мавпи не розумнішають і не перетворюються на людей, бо саме той тривалий відповідний радіоактивний вплив на все живе і спричинив ті колосальні зміни в природі (позитивні і негативні), яка сьогодні утворює життя на Землі. Не могли з’явитися мавпи без її попередників. Тому не могли з’явитися люди з нічого, якщо б не було мавп, різних їх видів, що призвело до виникнення найрізноманітніших людських рас і націй, бо з нічого ніщо не народжується. У любому випадку для виникнення нового виду потрібний якийсь біологічний матеріал (вид) і вплив на нього в часі відповідних умов навколишнього середовища, в першу чергу радіації, що викликає мутагенез. На мою думку природа утворення людських рас і націй може мати декілька гіпотез, які в підсумку зводяться до одного: мавпи – це наші прародичі, що зазнали змін під довгим впливом підвищеної радіації.

На початку Кайнозойської ери відбулися сильні тектонічні рухи, які змінили поверхню Землі і надали її сучасного вигляду.   В цей проміжок між двома ерами відбувалася якісна зміна життя,      багато видів вимерло, але на їх основі з’явилися нові види, які складають сучасну різноманітність тваринного і рослинного світу,  в тому числі  ссавців, до яких  належить і людина.  В цей період утворилася сучасна поверхня суші України, басейни Азовського і Чорного морів.  При зародженні людини на території України клімат був теплим і вологим, росли тропічні дерева, але в наслідок всіх тих процесів та зміни кліматичних умов ті види вимерли і зародилися сучасні види рослин.  Ця територія зародила і формувала популяцію людини, що мала біологічні особливості  УН.    Процес зародження та ембріональний розвиток  УН, як людини взагалі, викладений в моїй науковій праці “Генетико-теоретичні основи селекції”.  УН має своє конкретне  генетичне походження.  Генотип її має свою якісну еволюційну особливість внаслідок закономірної необхідності розвитку життя в просторі і часі.

В Палеогені Третичного періоду Кайнозойської ери українська популяція людей жила від сучасного Полісся, до всіх північних берегів Чорного  і  Азовського морів, від Дунаю до Кубані, охоплюючи сучасні Курську,  Білгородську, Воронезьку, частину Волгоградської області.   Люди одного генетичного походження жили окремими табунами по лісах, степах і долинах річок.   Генетичний зміст українців, як і інших народів, відповідав в цей час необхідності життєвої ситуації, підкоряючись видовій необхідності забезпечення його.  Все це давало можливість українській людині жити в близькому контакті з різноманіттям оточуючого середовища природи біля  40 мільйонів років.   Такий генетичний рівень був необхідний для життя, щоб забезпечити міжвидові зв’язки.   Різна особливість регіонів поширення людини формувало її генотип стосовно до  умов.   В цей час українська людина в більшій мірі контактувала з оточуючою природою, рослинним світом, віддаленими видами тварин.  Це закладало особливості її генотипу, що в майбутньому мав здатність до фенотипічного прояву духовної глибини, великої творчості, працьовитості, гумору і фантазії, яка частково виражена у наш час в народних розповідях про надприродні сили, до безмежних можливостей природних явищ.

В Неогені Третичного періоду Кайнозойської ери, протягом 20-25 мільйонів років, відбувається другий етап якісної зміни генотипу української людини.  Особливістю його було те, що відбувалися якісні  зміни всієї системи життя, що було наслідком  геолого-всесвітнього діалектичного процесу.  Земна поверхня  спричинялася різкими тектонічними рухами, при цьому різними в різних частинах Землі.   Це було причиною в цей час утворення Кримських, Кавказьких гір, Карпат, Альп, Апеннін.   Життя створило необхідність нових якісних умов формування і функціонування генотипу української людини, щоб забезпечити нові умови міжвидових зв’язків в інтересах системи життя на його діалектичному шляху.  Попередня якісна структура генотипу оптимально відповідала новим реаліям життя і тому вона добре пройшла цей етап свого розвитку, ще в більшій мірі виражаючи свою генетичну особливість.

В кінці Неогену і на початку Четвертичного періоду ця якісна особливість генотипу української людини була вже добре сформована і оптимально відповідала вимогам міжвидового і природного взаємозв’язку, організовано вистоюючи проти природної стихії, працею завойовувала основи для свого життя.   Займаючи великі території, людські поселення були дуже віддалені між собою, що зумовлювало до особливих взаємозв’язків, які забезпечувалися.  Генотип саме української людини формувався в такому напрямку, що це дозволяло удосконалювати свої знаряддя виробництва і умови життя.

Коли ж наступив Льодовиковий період, що викликало похолодання і північна частина покривалася льодом,  УН була відтиснута на південь України, до берегів Чорного і Азовського морів.   Ці умови завершили другий період формування генотипу української людини і створили умови для третього періоду.  Він характеризувався тим, що виникла необхідність формування такої якісної особливості генотипу, який би забезпечив її взаємозв’язки вже в нових умовах життя.  Ця якісна особливість давала можливість, зокрема, потенцію до розвитку усуспільнення людської громадськості, будувати своє суспільство на новому якісному рівні.

Сучасна наука стверджує, що ще в докам’яний період за три мільйони років до наших днів життя людей на Землі почало залишати свої сліди, які є знахідкою для археологічної науки. Це знаряддя виробництва і побуту, місця жител, могили та інше.   По цих геологічних знахідках історики пишуть історію людини.  Все це не має достатніх наукових аргументів, що дозволяє писати історію цього періоду по різних догадках, і дає можливість легко фальсифікувати  історію, перелицьовуючи її на свій лад.    Лише біологічна основа націй і їх розвиток по шляху закономірностей системи життя на Землі, дає змогу правильно визначити історичний зміст людства цього періоду.

Три мільйони років назад людина жила у так званому первинно-суспільному ладі.   Її фенотипічні особливості, що зумовлені були якісними особливостями кожної нації, групувало на своїх територіях ці нації.   Ця споріднена суспільність забезпечувала можливість найбільш оптимально для тої чи іншої нації виконувати свої життєві функції.  Лише близько споріднені люди здатні були найбільш оптимально виражати себе в житті і оточуючому середовищі.  Не споріднене спілкування було протиприроднім, означало деградацію і прирікало на дорогу смерті.  З цих причин можна спостерігати угрупування суспільностей лише на основі виду чи популяції.   Табун качок складає собою біологічну спільність, яка гарантує їх оптимальне життєве вираження біологічною аналогічністю кожної особи.   Качки з курми між собою не можуть забезпечити життєздатний табун у наслідок їх різних біологічних особливостей і можливостей, хоча одні і другі птиці.    Коли українець попадає в середовище негрів чи китайців, він буде весь час відчувати свою не лише моральну несумісність, але і біологічну несумісність.    В той період  ці особливості нації були основними для їх життя.   Не науково-технічний прогрес, а усуспільнення на основі біологічної спорідненості виявило найбільший ефект в житті, діяльності і розвитку.   Об’єднання нації в суспільності завжди природно обумовлено.   Штучне об’єднання націй не лише біологічно руйнує їх, але й руйнує їх можливості оптимально себе виражати в соціальній діяльності.    Наприклад, японська нація зараз показує саму високу наукову, виробничу і соціальну забезпеченість.   Але, коли б ця нація входила в сучасну Російську імперію, вона не лише не здатна була б себе проявити, але крім нищення, стала б такою ж злиденною, як і всі нації тої імперії у наслідок протиприродного їх змішування.  У ту давню пору генетичне змішування націй приводило б, зокрема, до знищення оптимальних особливостей і можливостей існування кожної нації.  Крім цього, в цей період розвитку людства, природні міжвидові, міжнаціональні зв’язки, що визначалися закономірною необхідністю розвитку життя на Землі, були надзвичайно сильно вираженими.   Все це природно забезпечувало розвиток кожної нації не лише в біологічному змісті, але й соціальному.

УН в первинно-суспільному ладі жила на своїй території.    В південних степах, в долинах річок, в затишних гаях Лісостепу, квітучих лісах Полісся оселювалися українські люди у вигляді сучасних сіл.   Кожне поселення мало тісні родинні зв’язки.  Спочатку такий рід був єдиним з відповідною ієрархічною структурою.  Головним завданням роду було матеріальне забезпечення життя його членів, захист місця проживання від опадів і холоду, і звичайно добування їжі.  Ця праця в основному лягала на чоловіків.   Жінки займалися роботою по місцю проживання, родили і доглядали дітей, виготовляли одяг, готували і зберігали їжу.  Таке становище жінки вимагало її керівництва всіма справами в роді.  Чоловіки, полюючи, використовуючи багату  розмаїттям природу, добре орієнтувалися в просторі і на місцевості, наводили зв’язки з сусідніми родами – поселеннями.   Сексуальні стосунки мали в більшій мірі конкретну прив’язаність, але були і випадковості.   Спілкування між поселеннями робило постійний обмін між його жителями, що мало суспільне і біологічне значення.   Воно було цементуючою основою первинно-суспільного ладу  УН, забезпечувало її генетичну єдність.  В період лідників УН була відтиснута на південь України і там жила до тих пір, поки лідник розтанув і північ України знову відродила життя.  Заселивши всю територію України генотип УН в черговий раз зазнав якісних змін в наслідок пережитих геологічних процесів.  Це забезпечило більшу можливість до суспільного розвитку  УН і її біологічних можливостей.  Так появилася здатність до прогресивного руху у виготовлені знарядь праці, визначились конкретні родинні зв’яки в поселенні, почали формуватися між родинні зв’язки і між самими поселеннями.  Цей проміжок часу інколи ділять на два періоди: кам’яний і бронзовий.

Біля сто тисяч років тому, коли північна Україна була вкрита найбільшими кригами льоду, українська людина межуючи з холодом, широко використовувала вогонь і кам’яні знаряддя праці.  На протязі біля 95 тис. років тягнувся кам’яний період, в якому формувалися нові якісні особливості генотипу  УН.  За цей період було освоєно будівництво жилих приміщень, зі шкір тварин шилася одежа.  Мертвих людей ховали у могили, що свідчить про існування суму за померлими, виявлення глибоких родинних почуттів, що примножувалися через кохання, шлюб і сім’ю.   Крім цього, покійника ховали з передбаченням його духовної вічності в іншому світі, тобто уже в той час існувало релігійне почуття.   В кінці кам’яного періоду первинно-суспільний лад перестав існувати.  Створювалось передове і мобільне суспільство, яке мало ту особливість, що генетична досконалість  УН по формуванню суспільства нового типу випереджала інші нації в можливості виготовлення і застосування засобів виробництва.  Це привело до того, що для  УН, порівнюючи з іншими народами,  кам’яний період був найкоротший і відбувся ранній перехід до бронзово-кам’яного періоду.

Близько 3 тис. 500 років до н.е. на Україні стали виплавляти бронзу (сплав заліза з оловом) і цей період тривав біля  2 тис. років.  Металічні вироби в сфері виробництва зробили великий поступ не лише в господарській діяльності, але й в соціальному розвитку.  Крім сільського господарства, почала розвиватись примітивна промисловість.   Для виплавки металу необхідно було створювати відповідні умови праці, забезпечення сировиною, її транспортування.  Необхідно було освоювати технологію рудо-добування, яку потрібно було передавати із покоління в покоління, збагачуючи пізнавальний процес всіх галузей виробництва.    З’являлися лідери виробництва кожної галузі, ті, що володіли знаннями технологічних процесів і сприяли їх розвитку.   Промислове виробництво позитивно вплинуло на розвиток сільського господарства.   Удосконалюється будівництво житла, та приміщень для худоби.   Худоба, крім свого годувального значення використовується як тяглова і транспортна сила.  Покращуються технологічні процеси в тваринництві і рослинництві.  Починають висіватися технічні культури.   Особливе місце на Україні займала конопля, яка давала сировину для ткацтва, виготовлення мотузок, знарядь для транспорту і обробітку грунту.  Українське життя набувало явно вираженої диференціації, почали вимальовуватися його взаємозв’язки, проявляється генетична здатність до забезпечення цих нових соціальних процесів.  Розвиток металургії поступово привів до виплавки такого металу, як залізо.  Цьому сприяли великі запаси залізних руд і палива.    За  1500 років до н.е. на Україні стрімко освоювалася і розвивалася технологія виплавки заліза, та  використання його в господарстві.  Особливість заліза, як металу, позитивно вплинуло на розвиток сільськогосподарського виробництва.  Покращуються знаряддя для обробітку грунту, збирання врожаю, обробітку сільськогосподарської продукції та приготування їжі.

За 1000 років до н.е. освоївши виплавку і застосування залізних виробів, якісно змінилася технологія всіх сфер виробництва, підвищилась його економічна  і енергоозброєність.  Завершилось якісне формування генотипу  УН  відповідно вимогам структури життя на Землі, що склалися в цей період, який є продовженням  нинішнього дня.  Це був  період становлення нових якісних особливостей  УН, що виражався в першу чергу розвитком  потенційних можливостей до великої творчості і ефективної працездатності.  Це становлення проходило одноразово з формуванням нових якісних особливостей соціальних взаємозв’язків того часу.   Диференціація виробництва розвивала торгівлю по всій соціальній сфері і через її канали проходило забезпечення сировиною і предметами харчування промисловості за рахунок сільського господарства, яке в свою чергу озброюється предметами промислового виробництва. Вся здатність  УН направлена була на виробничу діяльність і її духовний розвиток.  В цей час, багато народів досягнувши певного рівня свого розвитку, в наслідок свого біологічного стану не здатні були забезпечити такий високий рівень виробництва.  Всі свої енергетичні і соціальні здобутки такі народи використовували на державне і військове будівництво, що ставало основною можливістю свого матеріального забезпечення за рахунок військового нападу на інші народи і привласнення готових їх предметів праці.   УН навпаки, мала свої генетичні задатки до творчої праці і духовного розвитку, але такі мжнародні відносини на той час були живою дійсністю, на що вона змушена була  реагувати. Тоді і виявилося, що окрім всього, використовуючи природній потенціал організованості, творчості і працелюбства, український народ виявив надзвичайний хист  у військовій майстерності.  Не маючи в своїй природі агресивності до інших націй  військова складова  будувалася на вимушеній військовій обороні своїх життєвих здобутків, що вимагало створення оборонної військової організації, та централізованого насильного апарату держави.

УН протягом  Х-VII ст. до н.е. на всій території свого існування визначила свої генетичні особливості в тому якісному змісті,  якими вони є в нинішній час.   Ці особливості мали цілковиту біологічну єдність всієї нації, що розкинулася на дуже великій території в різних географічних умовах.    Лише такий маленький куточок України, як  Закарпаття, на той час людині здавався таким, що займав величезні простори. Величезні об’єми території України простягалися вже від вкритих лісами Карпат  до Волині  і далі на схід, де квітло величне Поділля з найбагатшими землями у світі.  Тут потужні чорноземи сягають глибиною двох метрів. А на півночі безмежні  барвисті ліси Полісся.   На півдні степи охоплюють басейни двох морів від Дунаю до Кубані і Кавказьких гір.  Так само Крим  з горами в його об’ємі для українців того часу  здавався дуже великим.  Такий територіальний об’єм вимагав навіть для талановитої  УН достатнього часу для визрівання  взаємозв’язків  соціальної структури.   В цей же час оточували кругом Україну  рабовласницькі держави.    Рабовласництво набуло найбільшого свого поширення в кінці четвертого тисячоліття до н.е. і існувало до V ст. вже нашої ери.   Це свідчить про жорстоке і агресивне оточення  УН, яке було протипоказаним її природним особливостям, що проявлялися у творчості і праці,  духовному і культурному розвиткові.  Тому для здійснення своїх потреб українському народу доводилося займатися військовою організацією для самозбереження.   В своїх територіальних умовах при відсутності насильної централізованої влади військова оборона будувалася локальними методами,  там де загрожував напад і лише місцевими засобами без взаємозв’язку з віддаленими територіями.  Але і при таких умовах висока військова само-організованість мала велику ефективність,  і як би на той час централізувавши державну владу проводилась агресивна зовнішня політика, то українська нація могла б підкорити любі тогочасні імперії.   Та оскільки в природі української нації не було варварства, то таких дій історія не знає.  Навпаки, на всій території України оточеною варварством і рабством йшов процес прогресивного соціального розвитку.   УН на протязі всього свого історичного шляху не знає на своїй землі ні одного дня рабської праці і насильства над людиною.

Про розседення і освоєння  УН великих об’ємів територій, що породила цей народ, живила його і розвивала, свідчать геологічні дослідження.  Так, біля Києва під Борисполем знайдений і вивчений Софіївський могильник, що датується двохтисячним роком до н.е.   Там знайдено посуд різних форм і розмірів розцяцьковану орнаментом, зброю у вигляді кам’яних сокир і молотів, стріли з кремневими наконечниками, мідні військові ножі.    З предметів праці знайдено кремневі сокири, серпи і долота.    В цей період ранньої бронзи все це свідчить про те, що український народ був не лише працьовитий, але й високо-військово-організований.  Ця знахідка має спільність з всією Україною, оскільки вона відноситься до типу трипільської культури.

    Маріупольський могильник біля Азовського моря  датується  ІІІ тис. до н.е., але на відміну від всієї Європи того часу  там знайдені кам’яні військові булави, що говорить про значне випередження у розвитку  УН  в порівнянні з іншими тогочасними націями.       Можна лише дивуватися історичній пам’яті і особливостям  УН того відношення до булави, як національної символіки, пронесеної через всі віки до наших днів.

Ще в  1893 році український археолог в місті Києві знайшов і вивчив так звану Кирилівську стоянку, яка залягала під намулом льоду, що покривав колись цю територію.  Тобто, українська людина тут жила ще до обледеніння.    Знайдені кістки сибірського носорога, ведмедя, лева, росомахи, вовка, а також кременеві знаряддя.      

     На березі річки Десни знайдена і вивчена Мединська стоянка, українські люди якої використовували тварин льодовикової фауни.  Там найдені кістки північного оленя, мускусного вівцебика, песця, мамонта, дикого коня, та багато предметів  праці: браслети з різними орнаментами з зображенням птахів і різних фігур.  Серед різноманітних намист були намиста з морських черепашок з берегів Чорного моря.  Це свідчить, що  УН ще до обледеніння по всій своїй території мала споріднені національні зв’язки.    

Трипільська культура землеробства і тваринництва  в період  ІІ-ІІІ тис. до н.е.  достовірно свідчить про те, що  УН як єдине ціле в той час жила і розвивалася по всій території України.   При цьому встановлено, що в цей час були уже села, центральні вулиці, огорожі, рови, навіть були вже будинки у декілька поверхів, а будівельним матеріалом була в основному глина,  в тому числі з домішками полови.   Це переконливо свідчить про те, що то були дійсно землероби, люди саме УН, оскільки в наш час лише українська людина повсюдно по селах використовує будівельний матеріал з глини одноразово з половою і соломою.    Це є доказом про великий розвиток  УН як за три тисячі років, так і за декілька століть до н.е., при цьому на спільній і єдиній біологічній основі.

Якісні особливості генотипу  УН в другій половині останнього тисячоліття до н.е. забезпечувало великий духовний і творчий розвиток, її великі досягнення в господарській діяльності.  Величезна територія України вимагала відповідного періоду в часі на розвиток соціальних зв’язків всього українського народу, які повинні  забезпечити створення централізованої і при таких обставинах лише демократичної Української держави, яка могла би будувати свої міжнародні відносини і визначати себе на міжнародній арені як єдина нація.   Такі біологічні особливості  УН забезпечували в системі людства великий і позитивний прогрес розвитку.   Але цьому не відповідали біологічні особливості багатьох інших націй.   Зокрема, деякі з них мали схильність до варварства і насильства, паразитуючи на праці і здобутках інших націй.    Це приводило до створення потужних імперій, які збагачувались за рахунок інших народів нарощуючи свої військові загрози, не маючи власних  умов на розвиток, силою підкорювали інші нації.   Такі імперії за рахунок власної військової сили скорочували для себе історичний час, необхідний для природного розвитку людських суспільств, руйнували цю природу і по закінченні цього часу історія виявляла їх реакційність і викидала ці імперії на смітник, залишаючи в історії народів їх реакційний слід.   Саме в цей час Україна була в такому оточенні, коли рабовласницькі імперії і держави ліквідовували необхідний історичний час для суспільного розвитку, руйнуючи саму природу розвитку.

Це привело до того, що греки, з метою збагачення, на півдні України почали будувати міста-колонії, при допомозі яких експлуатували трудолюбивий український народ, живилися за рахунок його праці.   Для греків це був оптимальний метод експлуатації, оскільки загальнодержавні насильні дії не лише не забезпечували кінцевої мети експлуатації, а стали б причиною загальновійськової організації українського народу в боротьбі проти явної окупації, ударів яких би не витримала жодна імперія.    Такий замаскований метод забезпечував локальну експлуатацію, прикривав її торгівлею з більш віддаленою територією України і присипав необхідність боротьби з цим явищем, через що віддалені території  України не відчували присутності на своїй землі міст-колоній.

На початку  VI ст. до н.е. на правому березі Бузького лиману виникло грецьке місто-колонія  Ольвія.   Вона була заснована грецькими переселенцями з Мілету та інших іонійських центрів давньої Греції.   Місто Херсонес Фракійський було збудоване і заселене місцевими жителями і в  VIII-VII ст. до н.е. піддалося грецькій колонізації.   А в південно-західній частині Криму над Чорним морем був збудований Херсонес Таврійський в 422 році до н.е. греками із Гераклеї Понтійської з острова Делос, як форпост експлуатації українського народу.    В V- IV ст. до н.е. були засновані міста-колонії :  Пантікапей, Мирмекій, Німфей, Фанагорія, Кепи  та інші,  на основі яких було створене  Боспорське царство.    Міста-колонії, що виникли на півдні України, не мали впливу на біологічний та історичний розвиток  УН.     Вони як виникли, так і зникли безслідно, маючи цілком непомітне місцеве значення економічного паразитизму.     УН  в незалежності від цих міст розвивалася на величезному просторі, що вимагало ще досить значного часу для свого природного становлення.

З  VII ст. до н.е.  і до початку нашої ери  УН остаточно утвердила свої якісні особливості генотипу, що реалізовувався в економічному, духовному і культурному розвитку.    Соціальні зв’язки нарощували свою кількісну основу, що забезпечувало якісну необхідність переходу до централізованої державності.    З розвитком господарства, на його структуру почали впливати географічні особливості, що були різними на такій величезній території, тому певні регіони України почали відрізнятися між собою за природною специфікою господарської діяльності.      Ті українці, що жили на берегах морів, займалися в основному  ловлею риби, були рибалками.  В південних степах набувало розвитку тваринництво, де були величезні природні лани для випасу худоби і де з часом почали переходити на культурне землеробство.  Тягловою силою тут були воли та коні.    В Лісостепу землеробство набуло особливого розвитку.   На гірських масивах, в Кримських горах і Карпатах, де великій рогатій худобі пересуватися не зручно і небезпечно займалися вівчарством і розведенням кіз.   На Поліссі необхідно було освоювати ліси.   Тому в залежності від місця проживання, українців почали називати по різному:  тих що жили в Поліссі серед вічних дерев – древлянами;  тих що займалися в лісостепу і степу землеробством, вирощували зернові, і давали такий продукт, як полову  для худоби і будівництва житла –  половцями;  тих що жили в Криму і випасали кіз і овець – козарами (потім – хазарами);  тих що жили на Кубані називали куманами від річки Кубані; і багато інших назв.   Російський царизм, а згодом більшовизм фальсифікуючи історію, назви  українського народу, їх місцеві назви, що утворювали в різні періоди величезну кількість, подавав за назви інших націй, тільки не української.  Але така фальсифікація історії легко викривається і встановлюється істина.

На початку нашої ери грецькі міста-колонії на півдні України не були чимось природнім і потрібним для українського народу.   Навпаки, вони являли собою чужий паразитичний придаток на шляху його розвитку.   Тому цілком закономірно, що з появою таких міст, які не мали ніякої природної основи, їх розвиток доходив до певної межі, після чого згасав і безслідно зникав з історичного шляху.   Місто-колонія  Ольвія, або від грецького Борисфен, найбільшого розвитку досягла в  V-III ст. до н.е.     В цей час місто займало 35 гектарів землі, населення в основному складалося з греків і становило біля 10 тис. жителів.  Але вже на початку нашої ери кількість греків значно зменшилась і  переважало місцеве, українське, що було закономірним процесом і вело до зникнення міст-колоній.     Ольвія під час свого розквіту була оточена потужними кам’яними стінами і мурами, мала прямолінійне планування.   Її вулиці і майдани були забруковані тесаним камінням і череп’ям, діяли водопровідні канали з кам’яних плит і випечених в печах глиняних труб.   На підвищеній центральній частині міста розміщалася агора, – головний міський майдан, на якому були розміщені приміщення для торгівлі і діяли громадські будинки.   З півночі до агори прилягав священний квартал Теменос, де містився храм Зевса,  Аполлона-Дельфінія,  Афіни, різні культові споруди.   Житлові будинки будували з каменю та цегли-сирцю.   В місті  діяв будинок Народних зборів (еклесіастерій), школа для юнацтва (гімнасій), театр, гавань з причалами для суден.   Населення займалося металообробною промисловістю, гончарною справою, різблярством, деревообробним ремеслом, рибальством і тваринництвом.  Велике значення мала торгівля, як місцева, так і з Грецією.     Ольвія являла собою рабовласницьку державу-республіку.   Рабовласництво створене греками, не могло існувати в середовищі української нації, яке було протипоказане її природі.   Щоб існувати далі, греки вимушені були миритися з оточенням українського народу, якому характерна була демократія.    Тому в Ольвії були закладені уже в цей час республіканські державні інститути.    Як законодавчий орган була створена Рада, Народні збори, а виконавчими органами були різні колегії.    Тобто, державна структура була вся українізована, але при керівництві залишалися греки, і це було несумісним для українського народу,  виникало протиборство, яке привело до наступу  українства на міста-колонії, наповнення  їх місцевим населенням, і в кінці  IV ст. н.е.  до повної ліквідації цього міста-колонії, як антиприродного явища на шляху розвитку УН.     Ці міста-колонії на берегах морів, в основному в Криму мали вплив на себе українського народу лише з боку території України, а з моря вони мали підтримку своїх і чужих імперій, тому вони організовували військовий опір українському народові, а також для цієї мети створювали спеціальні структури, об’єднуючи свої міста в держави і царства.

Так, засноване поселення  Херсонес  Фракійський був колонізований греками у  VIII-VII ст. до н. е.     На початку  V ст. до н.е. на деякий час він був захоплений персами, які згодом були витіснені греками у наслідок  греко-перської війни в 500-449 роках до н.е.     Потім цим містом володіла Македонія ( IV-III ст. до н.е.);  Селевкідське царство ( III ст. до н.е.);   Римська імперія  ( II ст. до н.е. –  V ст. н.е.).

Херсонес Таврійський, як і Ольвія, був грецьким містом-колонією у формі рабовласницької республіки, але тут настільки      був великий вплив українців, що жили в Хазарії, що аналогічно Ольвії, тут також законодавчим органом була Рада і Народні збори.   Всі посади в них були виборними,  але це не могло забезпечити спокій колоністам.   В кінці  ІІ ст. до н.е. український народ розпочав штурм міст-колоній на берегах морів.   Херсонес вимушений був звертатися за допомогою до понтійського царя Митридата – VI Евпатору, який прислав на допомогу Херсонесу полководця  Діофанта.    Завдяки цьому війську Херсонес вернув деякі втрачені землі, але сам попав під підкорення Понту.    Щоб існувати, йому довго  доводилось вести боротьбу не лише проти українського оточення, але й проти впливу  Боспорського царства  і  Римської імперії.   Лише в  І ст. н.е. Херсонес вийшов з під впливу Боспору, але він не міг вийти з під впливу українського середовища,  яке уже пронизувало весь керівний орган, що приводило до боротьби різних груп за владу в тих керівних органах.    В кінці  IV ст. н.е. Херсонес ввійшов в склад Візантійської імперії, але і ця імперія не могла мати такого впливу на це місто, як просякнуте все і кругом українство.       Протягом  V-VI ст.  Херсонес піддався штурму українців,  але аж у другій половині  IX ст. був підкорений українським народом очолюваний  Діром і Аскольдом, під керівництвом яких була розгромлена Візантійська імперія і звільнена Хазарія.

В  XIII ст. основне населення Херсонесу уже складали українці, хоча ще залишалася невелика кількість греків, які покинули остаточно свою втрачену колонію в 1299 році, коли Херсонес був розгромлений татарами.

А ось приклад того, як грецькі міста-колонії об’єднувалися між собою в цілі держави, щоб захистити себе від впливу української нації.   В північно-східній частині Причорномор’я  в  V ст. до н.е.  Пантікапей,  Мірмекій,  Німфей,  Кені, Фанагарія  та інші  об’єдналися в рабовласницьку монархічну державу  Борпорське царство з столицею  Пантікапей.      З 480 року до н.е. Боспорським царством правила грецька династія  Археанактидів.   В  438 році влада перейшла до Спартоку.   Ця династія проводила енергійну політику по завоюванню і експлуатації українського народу.   Захват українських земель Спартоки здійснювали при допомозі найманого війська і заохочуванням місцевих українських лідерів вступати з ними в торгівлю.   В середині  IV ст. до н.е.  греки завоювали Феодосію, нижню і середню Кубань, східне узбережжя Азовського моря, низини Дону.   Боспорське царство найвищого розквіту досягло при  Левконі – І,  та Перісаді – І.    Тоді ж Боспорське царство було головним постачальником хліба в Грецію за рахунок праці українського народу.   Але створення таких монархічних держав не могло забезпечити грекам успіху в паразитизмі на історичному шляху розвитку українського народу.  В цей час уже половина населення їх міст було українським.   Йшов процес посилення домінування над греками місцевого населення.    Українське населення в Хазарії ( в Криму) почало створювати військову організацію для боротьби з греками.   Побоюючись цієї загрози в ІІ ст. до н.е. цар Перісад – V передав владу з метою об’єднання сил проти українського народу  сусідньому цареві  Мітрідату – VI  Евпатору.   Саме під час переговорів про передачу цієї влади в Пантикапії українське населення на чолі з Савмаком повстало проти грецького гніту.   Повсталі вбили царя Перісада і оголосили царем Савмака.   Наймані війська греків під командуванням  Діофанта змогли придушити повстання, захопивши Савмака в полон, відправили його  в Понт і там стратили.   Це привело до катастрофічного занепаду  Боспорського царства, в наслідок чого воно попало в повну залежність від Римської імперії, але підкорити його в повну залежність римському імператорові  Нерону не вдалося.   Не дивлячись на те, мета всіх імперій була одна  –  паразитувати на праці українського народу, тому Римська імперія виділяла кошти на утримання боспорського війська для збереження гніту українського народу.   Крім того, греки хотіли втримати своє становище широкою і жвавою торгівлею,  але українське населення заповнювало міста-колонії, руйнуючи тим самим зміст окупації.  Це привело до того, що в 370 році Боспорське царство припинило своє існування.  І хоч грецькі міста-колонії на півдні України не мали ніякого впливу на загальний хід розвитку історії українського народу, але вони в кінці старої  і на початку нової ери були локальним подразником, який створював необхідність вести боротьбу з цим не природним явищем.  Ця боротьба привела до того, що в кінці  ІІ ст. до н.е. українське населення півдня України вимушене було об’єднатися у військову організацію, яка вимагала єдиного керівництва.   Так виникла в  VI – V ст. до н.е. перша загальноукраїнська державність, що змушена була у військовому відношенні протистояти не лише грецьким містам-колоніям, царським їх об’єднанням на території України, але й античним імперіям в світовому масштабі.       Тобто, військова необхідність випереджала природній поступ соціального розвитку української нації.

Греки в цей час українців називали скіфами.   Російські фальсифікатори використовуючи писемні твори греків цього часу беруть за основу те, що нібито такого народу як українці не було, та й самої України, оскільки її територію населяли скіфи і багато інших народів, про що буде йти мова нижче і що  Київська Русь, тобто російська нація породила українців на півдні Росії, частину території якої ці невдячні українці чомусь іменують Україною.   Але навіть ця підла фальсифікація історії не здатна сховати істину в процесі самої фальсифікації.    Російський більшовизм  пише, що скіфи, не зрозуміло по чиїй назві, жили багато віків до нашої ери в сучасному Казахстані.   В той же час подається, що одночасно скіфи жили на всій території України, які етнічно не аналогічні з скіфами Казахстану.    Щоб було усе зрозуміло, греки, колонізуючи на Україні місцеве населення, українців називали скіфами.    Крім цього, сам російський більшовизм визнає, що греки всіх інших називали в цей час скіфами, хто не був греком, як і українців.  Але в той же час, цих скіфів на Україні, українців, іранці називали саками.   Та від того, як різні нації в будь-який час називали українців, хай навіть тисячами назв, українці залишаються українцями.  Навіть в теперішній час українці мадярів називають мадярами, а росіяни – венграми, але ця нація від різних назв не міняється, а залишається сама собою і нині є сотні таких прикладів.   Ці безпідставні аргументи використовуються для того, щоб фальсифікувати історію української нації, вірніше ліквідувати її.    І тут же визнається, що Геродот писав про те, що скіфи, про яких писали греки, мали місцеве, тобто українське походження при тому по всій території України, від Дунаю до Кубані.   До того ж Геродот підкреслює, що вони, українці, не зважаючи на величезну територію свого проживання, мали одну мову, релігію і звичаї.    За цим твердженням, українці мали уже свою релігію ще в  VI – V ст. до н.е., що достовірно підтверджують вивчення вищевказаних могильників.   Тут же путаючись  в своїй же фальсифікованій історії, російський більшовизм стверджує, що скіфи, це є кіммерійці,  а потім припускають, що скіфи, це фактична суміш із всього місцевого на Україні населення,  що суперечить вищевказаним грецьким документам, за якими на величезній території населення було єдиного генетичного походження і мало єдину мову,  культуру,  релігію.   Також  накидається надумане припущення, що скіфи були кочовими племенами і тут же в самозапереченні стверджується, що скіфи вирощували багато хліба, яким торгували з греками.   На городі бузина, а в Києві дядько.  Абсурдно стверджувати, що кочівник міг вирощувати  взагалі будь-який хліб.     Зсилаючись на Геродота вони визнають, що він місцеве населення  України умовно називав скіфами, а фактично називав їх орачами землі.    В  дійсності  в цей час  УН  являла собою цілісну суспільність, з єдиною біологічною основою і культурою,  про що свідчать археологічні дослідження.    На військовому озброєнні українців були своєрідні бронзові вироби, що одягались на голову, лускоподібний захисний одяг основних частин тіла, який обвивався залізом, широкі оббиті бронзою і залізом ремінці, які і нині входять до національного одягу українців.   Ноги воїна також захищалися металевими виробами.   Щити в українців були не великі, круглі, чотирикутні, опуклі із зрізаними кінцями.   До наступального виду озброєнь належав лук.    Стріли мали металічне загострення.  Лук українці носили з лівого боку в спеціальних пристроях.    На озброєнні українців був також спис довжиною біля двох метрів з металевим кінцем у формі лаврового листка, або вузьколистості.    Були також дротики з дуже тонкими загостреним кінцем.   Мечі були короткі с суцільною металевою ручкою, інколи позолоченою в формі бруска, лапи хижого птаха, або орлиної голови.   Також був ніж з горбатою спинкою і ручкою із кістки.     Характерною особливістю було те, що всі види зброї прикрашалися не лише золотом, але й малюнками різних звірів. Ця особливість художнього оздоблення і культури була характерною для всього українського народу по всій  Україні, від Дунаю до Кубані, від морів до Полісся.

В такій же мірі і об’ємі були виражені біологічні особливості  УН.      Цілковита відсутність деспотизму і насильства, яке несумісне було з природою доброти, душевності, творчості, працьовитості.   Тому  військове будівництво українці здійснювали через військову демократію.     Основним законодавчим органом були Народні Збори, а виконавчим –  Рада старшин і лідерів, отаманів відповідних військових підрозділів.   Вся нація об’єднувалася під єдиною булавою, головним отаманом, гетьманом.    Разом з тим у ті до християнські часи духовний стан  УН перебував під захистом богині Табіти і головного бога Папая,  так само як у греків був бог  Зевс.

Більшовицька ідеологічна машина вже не знала, як завершити свою недолугу фальсифікацію про скіфів, допускаючи версію, що вони зникли з України в наслідок військового тиску на них інших племен.   Але ж Скіфія протистояла не лише яким-небудь там племенам, а вона громила цілі світові імперії.   Так, ще в  513 році до н.е. персидський цар  Дарій здійснюючи свої наміри всесвітнього завоювання, перейшов Дунай і скіфська, українська військова могутність розгромила ці наміри.     В середині  ІV ст. до н.е. на чолі українського народу стояв  Антей, під керівництвом якого була об’єднана без виключення вся Україна, яка вела військову боротьбу з іншим імператором, Філіпом Македонським.       В цій війні в  339 році  до н.е. Антей загинув.   За час свого правління  Антей на нижнім Дніпрі створив центр Української держави, біля сучасного районного центру  Кам’янка-Дніпровська  Запоріжської області.    Археологічні розкопки показали, що ця перша столиця України була добре розвиненим містом.     Знайдені сліди металургійної промисловості.   І як в насмішку, біснуватий імператор Російської імперії  Петро-І  з метою загарбання чужих територій, у  XVIII ст. на місці першої української столиці побудував військове укріплення.

У другій половині  ІІ ст. до н.е.  УН очолив  Скілур, який підкорив Ольвію, відвоював велику територію від  Херсонесу, та багато інших грецьких міст.   Це була фактично війна між Україною і Грецією.    В цей час столицею України було місто в центрі Криму, нині це окраїни Сімферополя.    Греки цю столицю називали  Неаполь Скіфський.   Після смерті  Скілура  УН очолив його син  Палак,  проти якого повстали всі навколишні імперії  і  погасили цей опір України, як необхідність свого паразитування на праці  її народу.

І тут більшовицька ідеологія сама себе заводить в глухий кут, бо не знає як покінчити з скіфами в історії, яку  необхідно було фальсифікувати на їх лад  і тому робиться висновок, що скіфами називали готів, слов’ян і печенігів, що відповідає дійсності.

Дійсно, український народ існував один, але в різний час і навіть в один і той самий час одну і ту саму націю, або її частини називали по різному, що служило  предметом фальсифікації історії України.   Взяти хоча б для прикладу сучасну західну частину України,  що просякнута багатоманіттям назв не менше ніж інші регіони: галичани, западяни, бандери, подоляни, буковинці, гуцули, лемки, волиняни і т.д.

На початку нашої ери для УН склалися такі історичні умови, що усі потужні тогочасні імперії сконцентрували на Україні всю свою військову могутність, щоб утримати  для себе це найбагатше джерело матеріального  збагачення.    Біологічна особливість таланту і працьовитості, гуманності і демократії стали бути на той час смертельною загрозою для нації у наслідок невідповідності рабству, насильству і імперіалізму.    Військова організація опору не могла забезпечити Україні успіху.    Вимушене створення державності не відповідало природній необхідності розвитку соціальної структури УН, яке по-перше, по своїх біологічних та історичних особливостях вимагало значно довшого історичного періоду;  по-друге, на Україні з метою насильства були сконцентровані великі військові сили імперій.   Але це військове насильство і матеріальне паразитування не могло загальмувати історичного процесу розвитку  УН, бо вона розвивалась в цілковитій єдності в силу своїх біологічних вимог і закономірностей.   Працьовитість і хист в творчості удосконалювали промислове і сільськогосподарське виробництво, розвивали науку, культуру, збагачували духовний стан нації.

Щодо духовного стану, зокрема,  то він відповідав всім якісним біологічним особливостям  УН, що забезпечували велику здатність до надзвичайного розвитку.   Ось чому  УН ще за тисячоліття до нашої ери була глибоко релігійною, про що свідчать археологічні дослідження.   Саме ж явище релігійності є фенотипічним вираженням закономірних і реальних основ функціонування генотипу людини, необхідністю духовних потреб.   Релігія, як елемент  життєвої необхідності має свої закономірності, що обумовлюють наслідки не лише в моралі людини, а є елементом її соціальної потреби.   Для задоволення цієї потреби на якісно вищій послідовності розвитку людського суспільства створюються організовані елементи релігійного забезпечення.   У моїй капітальній науковій праці  “Людство” дано слідуюче визначення релігії:  Релігія –  це суспільно-організована система для задоволення людиною вираження відповідної нації духовних почуттів релігійності, відчуття реальної сили причин життя, матеріальної дійсності, Всесвіту з його якісними особливостями в просторі і часі   /Борейко А.М., 1985/.

Генотип УН найбільш оптимально відповідає цій природній необхідності, тому на початку нашої ери духовність українського народу сягала найвищого рівня.

Українська нація несла в собі давні глибокі ведичні знання, що об’єднували тодішню науку і релігію в одне ціле, в яких чітко визначався вплив світла на зародження життя, яке несе усю інформацію з  всесвіту, що є єдиним організмом; розуміння будови всесвіту та існування інших світів.   В перших віках  н.е. з півдня України по великих річках: Дніпру, Дону, Дністру, а далі і по менших судноплавних річках почало проникати християнство на українські землі і поширюватися через торгівців, купців і всяких мандрівників.

Формувалися нові особливості  міжнародних відносин.   УН продовжувала свій шлях до цивілізації, але на півдні, як п’явки-паразити присмоктувалися потужні імперії  до багатої української землі і через неспроможність військовою силою ліквідувати це явище внаслідок значно переважаючих ворожих сил, центр керівництва українського народу був перенесений на північ, у Київ.

В той же час на початку століття н.е. європейські нації, та й інших континентів, досягли кожна в межах своїх можливостей нових якісних особливостей соціальних структур.  Нації утворювали свої держави, що було закономірним процесом забезпечення подальшого розвитку.   Держава забезпечувала суспільству структуру нації, як єдиної системи життєдіяльності.   Це було необхідно для виконання диференційованої функції розвитку господарської діяльності, культури, науки, оборони, та інших потреб нації.   Всі ці процеси завжди здійснювалися при взаємодії з іншими націями, що також мають  свої діалектичні особливості.  Наступив період активних міжнаціональних відносин на державному рівні.     Ті нації, які не встигли, чи не мали природних можливостей досягти такого рівня розвитку і не здатні забезпечити в нових умовах державних відносин своєї оборони на належному рівні, виробництва,  торгівлі, економіки, то такі нації рано чи пізно попадали в залежність на різному рівні від націй,  що мають передовий державний апарат.   Якщо ж така нація має агресивну природу, то вона  підкоряє інші нації, що не здатні себе захистити  і паразитує на них.    В той час людські нації ще далеко не заповнили простір на поверхні Землі свого можливого існування і тому в окремих місцях між націями були ніким не зайняті території.   Саме туди поширювались нації, що прагнули досягти розвитку екстенсивним шляхом.   Але це вимагало великих затрат і зусиль, щоб з часом отримати очікуваний результат.   Тому поширюючись на певну територію, така передова  в цей час країна шукала поза своїми межами такі людські ресурси, які б могли забезпечити на цій нейтральній території економічну вигоду.   Такою ж здобиччю ставали території, де заселення було надзвичайно рідким, що не дозволяло розбудувати ефективні  соціальні структури, щоб створити державність.   В інших випадках території були не лише ріко заселені, але й добре заселені такими націями, але вони не мали біологічних можливостей забезпечити необхідну соціальну структуру державності.   Є й такі нації, яким біологічно протипоказані соціальні структури державності, що для них є протиприродним і непотрібним.   Наприклад, таке ставлення до державності у американських індіанців.    Такі території освоюються цивілізованими націями, відбираючи тим самим простір і необхідний природній контакт  у корінного населення з оточуючим середовищем, що для останніх є природною умовою їх генотипу для такого забезпечення життя, як закономірної його системи міжвидових відносин.   Це вже інша тема, хоч дуже важлива, але в даному випадку є необхідність вивчити наслідки міждержавних стосунків, що мають відношення безпосередньо до історії України.

     Кожна нація має не лише свої біологічні особливості, що визначають її місце в житті, але й свій шлях розвитку.   Саме біологічні особливості визначаються у просторі і часі, а говорити про конкретні особливості нації безпосередньо для даного моменту, означає сказати лише про конкретну мить її якісної генотипічної структури, яка змінюється в часі, але ця зміна зумовлена причинами, що вимагають системою життя зберігати оптимальні можливості міжвидових і екологічних взаємозв’язків.    Це забезпечує в часі конкретну біологічну особливість кожної нації.   Наприклад, така нація як греки, до нашої ери виявила виняткову особливість того часу у розвитку  науки, державної організації і т.д.     Тепер же, в наш час ця нація своїми якісними особливостями вже нікого не дивує і не здатна забезпечити  подібного світового прогресу.   Навпаки, вона  навіть не здатна в повній мірі і необхідності виконувати свої  елементарні внутрішньогосподарські та інші функції.

Не виключенням є шведська нація.   На початку нашої ери шведи були дуже активними в міжнародних відносинах.   Одним з проявів цієї активності було те, що вони почали проникати у східну частину Європи і навіть через цю територію освоїли водний шлях по річках і морях з метою торгівлі з розвиненою Грецією і її містами-колоніями, довжина якого становила  3000 км.    Він в історії так і називається  “шлях з варяг у греки”.

В той час була така територіальна ситуація, що естонці, латвійці, литовці компактно розміщалися на своїх національних територіях Балтійського моря.    Білоруси жили між поляками і українцями.   Німецька нація розтягнулася від Литви по березі Балтійського моря аж у центр західної Європи.   На півночі, крім шведів, на схід від них жили фіни та інші скандинавські нації і лише по Волзі жило багато різних національностей, які на стику між Європою і Азією поволі змішувались.    Центр східної Європи на великих просторах створював вакуум, який дуже рідко був заповнений невеликими поселеннями окремих націй.   Значна частина того населення була також  українського і білоруського походження.   Цю територію взяли під свою опіку шведи, що в той час дуже стрімко розвивали свої міжнародні зв’язки.   В першу чергу вони згуртували в єдину соціальну систему ці рідко-розселені різні нації, щоб використати в своїх інтересах цей людський ресурс, якого було не достатньо для швидкої розбудови держави.   Створилось територіальне об’єднання навколо сучасного Новгорода.     Керівництво здійснювали шведи, тому ведучою була шведська мова.    Серед місцевого населення створилась суміш мов білоруської і української.       Все це встановлено наукою ще в  XVIII ст. вченими:  Мілером Г.Ф., Шльоцером А.Л., Байєром Г.З. та іншими.    Імперська Росія таку наукову основу називає ” норманістами” і намагається нав’язати дискусії, щоб затушувати істину.

Таким чином в центрі з Новгородом утворилось князівство на чолі з князем-шведом  Рюриком, династія якого існувала досить довго.    В це князівство шведи заманювали людей із всіх національностей.   Крім карелів, фінів, шведів туди масово почали сходитися вже змішані нації з тюркськими племенами та татаро-монголами, що жили в напрямку Уралу і Волги.   Цей конгломерат націй і рас розсипався від Новгорода до Волги.    Гібридні покоління почали розщеплюватися по фенотипу.    У місцевих поселеннях через кілька поколінь в наслідок гомозиготності по рецисивних генах появлялося населення з русявим волоссям,  як і у предків скандинавів, білорусів і українців які там жили, але з будовою черепа монголоїдної раси.   Такі розщеплення своїх побратимів почали називати русами, а місце і територію їх проживання Русь, пізніше Росія.   Далі ж на схід і південь  Азії жили тільки чорноволосі нації.    Новгородське об’єднання довго намагалося зберегти свою політичну цілісність.   Для цього в  XII ст. була створена Новгородська федеративна республіка.    Вона існувала до утворення російської держави навколо Москви, яка військовою силою приєднала  до себе Новгородську республіку.    Московські війська в 1471 році на річці Шелоні вступили в бій з військом Новгородським і розбили його, а в 1478 році Новгород силою остаточно був приєднаний  до Москви, а його дзвін народних зборів, як символ незалежності і демократії був вивезений у Москву.

Сама  назва “федеративна республіка” свідчить про те, що на той час соціальна структурна одиниця складалася з багатьох націй, а демократичний устрій був аналогічний українській нації.  Це говорить про те, що українці мали не абиякий вплив на політичне життя Новгорода.

Фактичний зміст історії  УН цілком і повністю розкриває підлу фальсифікацію російського більшовизму про те, що українці як нація –  не нація, а лише продукт капіталізму, який виник з джерел російської нації.    Тоді як УН має своє генетичне походження з часу зародження людини, а російська нація штучно створена із конгломерату різних націй уже в середині першого тисячоліття н.е.   Щоб до кінця викрити  цю фальсифікацію, яка здійснювалась при допомозі перекручення, підміни назв різних частин українського народу і цілого народу в різні історичні часи, для цього необхідно  окремо зупинитися на деяких з цих назв.

За скіфів  було сказано вже достатньо багато.   Лише зауважу, що разом з тою назвою народу російська імперська ідеологія прагне придумати ще й скіфську (не українську) мову, що була поширена на території України.     Але доказів для цього ніяких не має  і  визнається,  що такої мови не існує.    А далі  ця ідеологія навіть доходить до самозаперечення своїх же попередніх тверджень і говориться, що скіфською мовою говорили не лише скіфи, але й сармати, алани, роксолани та інші.    Тобто, була одна мова, українська і одного  народу, українського, що охоплював в собі усі ці назви того часу.

    Фальсифікатори прагнуть доказати, що в  IV-VII ст. н.е. на Україні жили східнослов’янські племена анти.   Територія їх проживання простягалася між Дніпром і Дністром, на Волині, Наддністрянщині, Прикарпатті і Поділлі, і які спромоглися створити сильну державу.      Та чи міг з’явитися на такій величезній території  якийсь народ, тільки не український, всього лише за чотири століття і жити тут у потужній великій державі?     А де ж поділися скіфи і де взялися анти за одну історичну мить поширившись на такій великій території, ще й в сильній державі?   Це не реально!     Взявши одну з історичних назв українського народу і подаючи її як не українську,  перекреслюється реальна дійсність безперервного існування  УН на своїх етнічних територіях.

Навколо цієї назви ніби-то не українського народу підмінюються цілі історичні події, видумуються історичні особи і тому подібне, але ця неправда відразу ж сама себе заперечує, доводячи, що анти воювали з Візантійською імперією і перемогли її.   Історія справді свідчить, що в цей час Україна воювала з Візантією за Хазарію на чолі Діром і Аскольдом і досягла перемоги.   Далі, зовсім розкривають себе фальсифікатори визнаючи, що анти мали Черняхівську культуру і що ніби раптом анти зникають в такій кількості  і з такої території за одну мить разом з своєю державою,  і на  цьому місці з’являється придумана більшовизмом, російським шовінізмом Київська Русь.  Крім цього, з існуванням Київської Русі,  на Україні визнається існування половців, яких одноразово називали кипчаками, куманами, тобто українцями з Кубані і що вони заселяли ту ж саму територію України, були невід’ємною частиною тої сильної держави, яка воювала в одній і тій же самій війні з Візантією і перемогла її.     Фальсифікаторам потрібно десь подіти половців, оскільки є інші назви українців, і вони їх  “відсилають”  на Балкани, всіх до одного, яких туди нібито загнав  жах перед татарськими нападами, але ж історія знає, що український народ реально існував на своїй території, страждав і воював проти татар.    Половці –  саме під цією назвою український народ  вів довгу і виснажливу військову боротьбу проти русів уже після підлого вбивства Олегом з Новгорода  Діра і Аскольда та захоплення Києва, а потім проти князівств, що стали опорою в експлуатації народу сплетінням міжнародного імперіалізму.    Ось чому  так важливо завжди було Російській імперії маскувати боротьбу У.Н. проти свого поневолення.

Під керівництвом  Кончака український народ вів таку війну в  1174, 1178, 1183, 1184 роках, а в  1185 році на річці Каялі українці  розгромили російські війська і взяли в полон їхнього князя Ігоря  Святославовича.

У  1187  Кончак вже громив русів в Києві і Чернігові. І знову груба брехня, що ніби-то на основі цих війн було написане русами  “Слово о полку Игоревім”, що виставляється головним документом проти українського народу.   До цієї видумки ніяк не можуть підібрати автора цього  “Слова”, він не відомий.    Навіть не сфабрикована ще версія яким чином, де і коли появилося це  “Слово”.     Говориться, що воно було написане між 1185  і  1187 роком,  а з’явилося воно якось випадково в  XVI ст. в збірці староруських творів, а обнародуване в кінці  XVIII ст. якимось аматором старовини в Ярославлі графом Мусіним-Пушкіним і опубліковане з перекладом і коментарем в 1800 році в Москві.     Самої рукописі ніхто ніколи не бачив і її нема до нині, а наче є якась там копія його, що була написана для Катерини-ІІ  в  1864році.    Фальшивка сама себе не витримує, на якій явно проглядається намагання  свідомо зацементувати спотворену історію української нації.

Путаючись між  кипчаками і куманами, приписують їм одну і ту ж кипчацьку мову, при цьому тюркського походження, бо як правило,  мовам завжди приписується тюркське походження, якої ніколи не існувало в Україні, щоб не було можливості думати про українців.       Все це не мало ніякого відношення до української мови і української нації.      Згодом, вже російські князі ведуть військову боротьбу з печенігами і для цієї мети фальсифікатори тих печенігів  “переселяють” з  Уралу на Україну в той же час, коли вона таким же чином була  “заселена” половцями та багатьма іншими назвами частин українського народу.   Тим самим, здійснюється фальсифікація військової боротьби українського народу з русами, при цьому в один і той самий час називаючи українців багатьма історичними назвами, подаючи їх як не українські.

Володимир Мономах, який не мав нічого спільного з українським народом, паразитуючи на ньому під вивіскою русів здійснював владу над ним по волі світових імперій,  внук імператора Візантії, в честь військового бою з українцями у Києві, маскуючи їх печенігами, які начебто не були українцями, у 1036 році збудував Софіївський собор, який є для нас пам’ятником боротьби українського народу за незалежність, побудованого на його крові і схованим від нього за ширму  тотальної брехні. 

Те ж саме стосується хазар, частини українського народу, подаючи цю назву за не українську була фальсифікована історія української нації і її дійсність в Криму і Причорномор’ї. Нагромадивши в один і той самий час багато назв на українців, фальсифікатори часто самі заходили в глухий кут, з якого не могли вийти.   Так, хазар (козар), кімерійців, скіфів не могли логічно помістити в Криму  і тоді безпорадно робляться висновки, що  ці ніби-то різні народи змішувалися між собою.

     Аланами деякі народи у  VI – IV ст. до н.е., та й на початку нашої ери, називали українців,  а турки на своїй мові називали українців рокс-аланами.   Це також прийнято на озброєння фальсифікаторами історії України і до нині пишуться різні реакційні побрехеньки про окремі історичні моменти. Так провокаційно називається українська дівчина Роксоланою, що попала в турецький полон і мала не аби-який вплив на турецького  султана.  Тобто, турецьке слово без перекладу видають за ім’я історичної особи і рекламують  цю фальшивку у фільмах і на пляшках з мінеральною водою, запутуючи  в історії неправди українців.

    Всі людські мови в їх сумі, кожна зокрема, можуть являти собою конкретно протилежне вираження, оскільки всі мови націй мають одну і ту ж біологічну основу   –  генотип  Homo Sapiens, що має в собі біологічну необхідність забезпечуватись такою фенотипічною ознакою, як мова, що є необхідним засобом спілкування, як фенотипічне вираження руки, різних органів, як засобу спілкування з оточуючими предметами,  очей, щоб бачити і т.д.   Така необхідність звукового спілкування характерна не лише для людини, але для всього тваринного світу, тільки на різному якісному рівні.   Тому людська мова, як генеитично зумовлена необхідність при спілкуванні забезпечена різними органами створення звуків і їх сприйняття, наприклад, вуха.    Тому мова є одним із фенотипічних виражень генотипу кожної нації, яка в наслідок якісних особливостей свого генотипу, як цього вимагає система життя необхідності різновидностей для вираження його у просторі і часі, що є закономірною необхідністю, здатна створювати свою мову.     Це обумовлено своєрідними біологічними особливостями якісних структур генотипу кожної нації, що зачіпає не окремі його елементи, а всю систему.   Тому цілком природнім є те, що кожна нація має свою мову, так само як і свої фенотипічні особливості, наприклад, фенотипічний зовнішній вигляд монгола чітко відрізняється від українця, китайця і т.д.  Так само вони відрізняються і мовами, як генетично зумовленими фенотипічними ознаками. Зневага мови любої національності сприймається нею як зневага її зовнішнім виглядом, що даний природою, а тут на противагу цьому нехтують існуючим фактом природи.   Коли ж взяти українця і поляка, то різниця буде уже менш виражена, тому аналогічно буде менш контрастне вираження різниці їх мов.  Це цілком природно.   Цю природну закономірну необхідність використовують для штучного створення груп мов:  слов’янська, німецька, іранська і т.д., але це не означає, що наприклад поляки і українці мають одне генетичне походження.   Навіть фенотипічна аналогія часто цілком не відповідає генетичному змісту.   Навпаки, інші фенотипічні ознаки можуть бути навіть цілком протилежними, а ознака мови може бути, як і є близькою.    Не даючи цьому реальному і закономірному явищу наукового обгрунтування, російська більшовицька ідеологія прагне слов’янську групу народів виділити в щось особливе, незалежне від інших народів і що саме слов’яни зародили росіян, українців, білорусів, і що вони походять з росіян і різниця між ними виникла в наслідок “класовості”.    При комунізмі “класовості” не буде, тоді і не буде цієї різниці, і українці і білоруси знову стануть росіянами, як і були.   По цій абсурдній, ворожій і вкрай небезпечній ідеології виходить, що віднеси на словах людину будь-якої національності до  “робітничого класу”, та ще випиши її партійний квиток комуністичної партії, і вона стає людиною російської національності, і навіть негри за таких обставин мають побіліти.   Там все просто і не потрібно приймати до уваги реальну дійсність, що людина є біологічною суттю.   Ця фальсифікація знову ж не витримує сама себе.   Ці забиті догмами нікчемні ідеологи не можуть знайти той час, в який зародилися і виникли слов’яни.   Все сходиться на тому, що в межах сучасної Росії їх не було, а вони походять з України, яку називають Київською Руссю.    Періодом зародження слов’ян вони вважають друге століття до н.е.  і початок нашої ери.    Але вся ця територія цими ж “стараннями” настільки умовно  “заселена” і “набита”  різними назвами племен і народів в один і той самий час, що для слов’ян немає і місця.   Тоді  подається, що слов’яни, це ті ж самі алани, тобто українці, та інші з того довгого списку назв.

     Протипоставляючи все історичним фактам, фальсифікатори говорять, що саме слов’яни створили Київську Русь, а потім вже виникли нації: українська, білоруська і російська.   Як же так можна глумитись над історією народів?!    Це ж було вже  IX ст. нашої ери, а  УН за багато тисяч років до нашої ери була конкретно вираженою, жила на своїх етнічних землях і мала своє  генетичне походження.   Одночасно і з других причин недолугі фальсифікатори самі себе запутують в своїх нісенітницях, оскільки стверджують, що цю територію заселяли різні тюркські народи.    Тоді необхідно робити висновок, що слов‘яни тюркського походження і виходить, що вони не є слов‘янами.   Це робиться не тільки для того, щоб подати боротьбу українського народу за свою свободу проти російського поневолення, як намагання нібито тюркських народів військовою силою заволодіти цими землями, але й для того, щоб штучно створити в історії зародження націй сучасне розуміння того, що нації не мають свого окремого генетичного походження, а є конгломератом самих різних націй, що відповідає природі зародження російської нації.

Якщо ж заглибитись і збагнути історичне та національне значення періоду керівництва Українською державою Діра і Аскольда, то можна з твердим переконанням говорити, що саме цей період в історії української державності був найяскравішим і визначним.

   Але коли запитати зараз кожного українця, хто вони такі Дір і Аскольд, то в основному ніхто правдиво і повно відповісти не зможе.  Чому?   Тому, що столітні колонізації  України різними імперіями, нищення  УН і її історії  Російською імперією на всьому її кривавому шляху не допускають до свідомості людей цих важливих історичних осіб.  Лише в енциклопедіях в перекрученій та брехливій формах інколи про них згадують.

   Фактично це перші, спочатку Дір, а згодом Аскольд, українські керівники, що очолювали український народ після перенесення столиці з півдня України на північ, у Київ і були останніми керівниками в стародавній самостійній Українській Державі.  Це відбулося у  ІХ ст. нашої ери.  Арабський письменник Масуді ще в Х ст. писав, що Дір, це був цар, який володів великою державою з багатьма містами.  Аскольд за життя Діра був його намісником.

Активна діяльність українського народу на півдні України в політичних і міжнародних відносинах склалася тут історично ще до нашої ери з двох причин:   1) обледеніння північної частини України сконцентрувало українську націю на півдні  (з поступовим відходом  обледеніння українці знову поверталися на свої землі через віки,  заселяючи Полісся);     2) античні імперії посягали на південні землі України і басейни її морів, що природно вимагало від української нації протидіяти таким впливам.

Коли вся територія України  вповній мірі була вже освоєна українською нацією, то у VIII-IX ст. н. е. ця загрозлива друга причина набула значення і для півночі України у зв’язку з створенням шведами своєї колонії з центром в Новгороді  (пізніше Новгородська Русь).

Але це не означає, що це було причиною виникнення Києва.  На місці нашої столиці були поселення УН ще до обледеніння північної півкулі Землі, частково охоплюючи територію Києва.    За три тисячі років до нашої ери, як встановили археологи, тут були поселення трипільської культури.

     Перенісши центр української влади у Київ в  ІХ столітті Дір успішно управляв країною відстоюючи її інтереси, об’єднавши в єдину міць усі частини українського народу.

В основному велася військова і дипломатична боротьба з Візантійською імперією.  Так в 860 році об’єднане українське військо на чолі з Діром і Аскольдом розгромило в Криму  війська Візантії і звільнили тодішню Хазарію.  Після того походу Дір внаслідок своєї старості уступив місце в керівництві країною молодому Аскольду, який мав великий талант полководця, дипломата і державного діяча.   Булава влади була передана Аскольдові на кручах Дніпра прилюдно і урочисто.

Розвивались нові якісні міжнародні відносини.   Рим і Греція втрачали своє значення.

Зокрема на півночі Європи активною була Швеція, яка почала  створювати свою колонію на схід від Латвії, Литви, Естонії і Білорусії, на північ від України, навколо Новгорода, на суміші населення із Скандинавії, Білорусії, України, тюркського і татаро-монгольського походження,  де за багато поколінь, ще за довго до встановлення там шведської влади, створювалась гібридна популяція русів  – людей з переважно з русявим волоссям та частково з азіацькими рисами обличчя, що стали проміжною ланкою між Україною і Білорусією з одної сторони, де у населення було світле і русяве волосся, сірі, голубі і карі очі, світла шкіра тіла,  і темною Азією з другої сторони, чорно-волосою, з смаглявою шкірою, темно-карими очима (від тур. кара – чорний).         

Новостворена ж Новгородська державність русів на цей час мала природу надзвичайної агресивності.  Керівництво цим людським конгломератом здійснювала династія Рюриків із Скандинавії.    Руси будували свою можливість на існування за рахунок пограбувань інших народів.  Ця особливість їхньої природи збереглася у них і до сьогодні, але вже у вищій формі, пройшовши ще більшу гібридизацію в умовах Московської Росії.

Природа України, її народу, навпаки вимагала соціально-економічного розвитку, як необхідний історичний етап формування нових якісних особливостей, що вів по шляху удосконалення централізованої державності.   Аскольд розуміє, що військовою силою знищити хижість русів не можливо при їх фізичному збереженні. Гуманність не дозволила йому навіть мати думку про їх повне знищення, що у військовому плані це для України не складало  особливих проблем.  Аскольд приймає остаточне рішення  – русів необхідно приборкати, вгамувати їх хижі дії розвитком власного виробництва та мирною торгівлею.

У вигідності цих кроків для самих русів в їх розвитку необхідне було переконання власним прикладом.  Правив тоді Новгородом із династії Рюриків князь Олег.   Аскольд через своїх послів почав з ним вести переговори про вигідність торгівлі між Україною і Новгородом.

Проходить деякий час і ось літом, червневого теплого вечора  882 року у Києві Аскольду його службові особи доповіли, що Новгородський князь Олег з невеликою дружиною стоїть на кручах Дніпра під Києвом, який прибув з наміром продовжити особисто переговори з Аскольдом про взаємну торгівлю.  Аскольд розпорядився, щоб князь відпочив з дороги за ніч, а ранком вони почнуть переговори.  Олег відхилив таку пропозицію і наполягав,  що він готовий негайно провести ці переговори на місці своєї стоянки зараз, у вечері.

Аскольд приймає таку пропозицію і вирушає до Олега у супроводі кількох радників.  Він не тільки не брав ніякої охорони, але й зумисне не попередив нікого про свої переговори, щоб тим самим засвідчити русам про свою довіру і схилити їх до цього ж, переконати Олега у правильності запропонованих ним міждержавних відносин.     Але ніяких перемовин Олег не хотів.   Він прагнув підступним обманом вбити українського вождя, ліквідувати українське керівництво, захопити Київ  і оголосити себе новим правителем.   У наметі для переговорів Аскольд знайшов свою смерть,  що ударила залізним мечем у його груди.   Це був злодійський удар у серце українського народу і приречення його історії на насильство і знущання протягом багатьох століть.     Мертвого Аскольда руси кинули у води  Дніпра і несподівано оточивши київську військову дружину, перебили її.   Вбивши також Діра, боячись, що його ім’я може піднести на боротьбу весь український народ, вони викопали яму, кинули в неї його мертве тіло, засипали землею, а місце замаскували.    А на другий день в оточенні своєї дружини  застромив Олег закривавлений меч в українську землю і сказав відомі слова: “Тут буде центр Русі!”.     Так русичі захопили Київ і зробили його своєю столицею.     Це послужило приводом для російської шовіністичної ідеології сфабрикувати видумку про історичне виникнення Київської Русі.    Ця не виправдана довіра і  страшна помилка Аскольда дорого обійшлася всьому українському народу, позбавивши його природного розвитку.    Втрачена була можливість закономірного процесу виникнення українських князівств, за якими мали виникнути умови створення централізованої української держави.   Замість того, з‘явилася Аскольдова могила, – могила незалежності  У.Н.       В цей час, коли Олег говорив слова про перенесення своєї столиці у підло вкрадений ним Київ, дівчата, купаючись в Дніпрі пізнали у водах мертве тіло Аскольда.  У червневу ніч 882 року по київських кручах Дніпра український народ на руках ніс труну з тілом Аскольда до свіжо-викопаної могили української державності.   Наступив період багатостолітнього іноземного  знущання над українським народом, знищення його історії.    УН переживала важкі випробування на довгому історичному шляху.   В особах Діра і Аскольда український народ вбачав своїх вождів, яких підступно були згублені підлим вбивством варварських русів з Новгорода, що  очолювались династією Рюриків.   Азіацька дикість русів організована варягами вчинила насильство над природнім розвитком  УН, що заставило її на протязі багатьох століть вести боротьбу за свою незалежність при відсутності єдиної централізованої державності.

У ніч розбійницького погрому Києва дружина Аскольда перебувала в Іскоростині (нині  Коростень) в гостях у своєї дочки і онука, де вона прожила до кінця своїх днів.  Дочка Аскольда народила синів, один з яких Мал, що очолив пізніше на Поліссі боротьбу українського народу проти намісника Олега, князя русичів у Києві, Ігоря.    У цій боротьбі руський князь Ігор був вбитий українським народом.   Його дружина Ольга через рік зробила помсту, вирізавши в Іскоростині населення, не шкодуючи навіть дітей, а жінкам  відрубувала груди.

Черговий намісник русів у Києві князь Святослав Ігорович в 971 році був убитий українським народом на порогах Дніпра.   І далі йшла боротьба проти русаків і в самому Києві, зокрема відбулись повстання у 1068  і  1113 роках.

Разом з тим проявивши свою хижацьку природу між родиною Рюриків розгорілася боротьба за Київ.   Син  Святослава Ігоровича князь Київський Ярополк- І  Святославович убив свого брата Олега.  Але йому погрожував інший брат князь Новгородський Володимир.   Ярополк розбив новгородську дружину, а Володимир втік у Швецію, додому.  Там він зібрав військо і захопив Київ, а  догнавши свого брата  за межами Києва, убив його.    Старший син Володимира Святославовича Святополк Окаянний побив своїх братів: Бориса, Гліба і Святослава.   Інший його брат князь Новгородський Ярослав розбив Святополка Окаянного.

     Саме у наслідок того трагізму, спричиненого підступністю і обманом  УН втратила своїх національних лідерів до князівського періоду і на її території почали діяти чужі князі.  Створилась своєрідна історична ситуація, яка виражалася в тому, що розвиток князівського періоду проходив не як внутрішньо-національний, а ціла нація була протипоставлена історичному процесові формуванню чужих князівств.

     У наслідок знищення національних основ державності, період чужоземного князювання в Україні мав свої особливості.   Український народ жив і розвивався своїм суспільством, чужі князівства на його території прагнули взяти найбільшу для себе користь від експлуатації того народу, а він намагався  себе захистити, але цей захист в цей час не міг мати політичної організації.   Таке двоборство проходило одноразово з боротьбою між князями, що мало  уже загальну особливість характеру відносин того періоду і відповідало природі російської агресивності.

Спочатку київські князі русів вели боротьбу з українським народом за укріплення їх на Україні.   В цій боротьбі гинули самі князі, розширивши свої князівства їм вдалося посилити гніт українського народу.   Новгородське князівство, як і новостворені князівства в Україні мали одну і ту ж природу  –  вони не виходили з національних особливостей, а були нав’язані варягами  українцям та конгломерату націй з центром в Новгороді.  Це послужило причиною того, що розширення князівств по великих територіях аж до в Волги формувалося не лише в боротьбі між князями за своє збереження без національних основ, але в боротьбі проти цих основ.   Тому існування таких князівств можливе лише було при світовій імперіалістичній підтримці, що привело до того, що на чолі князівств росів стояли вже не руси і не Рюрики, хоча і прикривалися цією династією, а потомки з Візантії, з багатьма родинними зв’язками володарів різних країн, що створювало сітку міжнародної експлуатації українського народу і значно розвивало причину на багато століть лишити  УН можливості створення її державності.

Історія визнає, що Новгородське князівство Рюрики очолили в  862 році.    Є докази того, що Рюрик Датський там правив ще до  860 року, але більш переконливим є те, що Новгородське   князівство росів очолив Рюрик з своїми братами Синяусом і Трувором, які прийшли з Швеції.        Другий князь київський, що загинув у боротьбі з українським народом, теж був сином Рюрика.  Довго ця династія стояла на чолі держави русів.   Останнім царем з родини Рюриків у Росії був Федір Іванович, який помер у 1598 році.

Князь Святополк був на престолі Моравського князівства, яке загарбувало сусідні землі, в тому числі  частину земель Галичини, на яку мала великий вплив Німеччина.   Князь Святополк Окаянний князював в Турові, вів боротьбу за захоплення Київського князівства і свою боротьбу будував на підтримці польського короля Болеслава, нічого не маючи спільного з українським народом.    Князь Володимир Святославович, син князя Святослава Ігоровича  з  970 року князював у Новгороді, а з  978 по 1015 рік був Великим князем Київським, який вів безпощадну боротьбу з українським народом, виходив до берегів Чорного моря,  а в  988 році захопив південно-українське місто Корсунь біля сучасного Севастополя.   Цей князь русів з метою захисту свого трону і грабування українського народу вступив у шлюб з Візантійською царицею Ганною, що стало причиною проведення ряду реформ по вказівках Візантійської імперії, в тому числі введення офіційного християнства, що в більшовицькій ідеології називається “Хрещення Русі”.   Воно датується  989 роком, хоча християнство проникало на українські землі ще з другої половини  І століття,  але поряд з тим УН мала  свою національну релігію з часів свого зародження, глибинні знання якої поширились по світу, де стали частиною культури і світогляду багатьох народів.

Ярослав Мудрий почав князювати у Києві з  1019 року, який був сином Володимира Святославовича, тобто онуком Візантійських імператорів.   При житті батька князював у Ростові, а потім в Новгороді, ворогуючи з батьком, який перед смертю зібрав проти сина військо з метою повного його підкорення.   Ярослав Мудрий після смерті батька чотири роки вів військову боротьбу проти свого брата Святополка і лише у  1019 році використавши шведські війська розгромив свого брата і захопив Київ.   Така міжусобна боротьба в княжих родинах привела до виникнення і розширення різних князівств.   Це почало поширюватися на заселені русичами землі у північно-східній частині Європи, території сучасної Росії.    Цьому сприяла боротьба українського народу  проти Ярослава Мудрого, завдавши йому великої поразки у  1021 році.   Син Ярослава Мудрого Всеволод Ярославович князював спочатку у Переяславі і Суздалі, а потім став Великим князем Києва.    В цей час значно посилилась боротьба українського народу проти своїх поневолювачів.   Українські військові полки розгромили військо Київського князя на річці Алті, а потім у  1068 році населення в Києві підняло повстання і у наслідок цієї боротьби Київське та інші князівства на Україні почали втрачати своє значення, і центр ваги князівств під цими ударами почав перемішуватися у напрямку сучасної Росії.   Але у цей історичний період не могло бути тих соціально-політичних умов для УН, які могли би їй забезпечити централізовану державність.  Навпаки, необхідний соціальний розвиток українського народу гальмувався вимушеною його боротьбою проти чужих князівств, що були засобом гноблення світового імперіалізму того часу.

Проти цієї боротьби світові імперії чинили опір через організацію князівств.    Так,  Володимир Мономах, син Всеволода Ярославовича, був закликаний Візантійською імперією і підтриманий нею, об’єднати в одному зусиллі всі князівства в придушенні опору українського народу.

Цей візантієць,  що був онуком візантійського імператора Констянтина Мономаха, енергійно проводив цю політику і боротьбу, яка вимагала централізації імперіалістичних сил.   Одним із тих намагань було те, що Візантійська імперія у Києві вручила Володимиру Мономаху царські регалії барми і корону, Шапку Мономаха, яка стала  символом царського трону Росії до 1724 року, коли вона була замінена імператорською короною.   Сама ж Російська імперія була породжена світовим імперіалізмом у боротьбі з українським народом, що відстоював свою національну незалежність замість природного розвитку соціально-політичної структури.   Володимир Мономах організував спільні походи всіх князівств проти українського народу у  1103 і 1111 роках.   У відповідь у  1113 році знову у Києві вибухнуло народне повстання.   Щоб укріпитися в Києві,  Володимир Мономах змушений був піти на уступки Візантійської імперії, князював на Ростово-Суздальській землі і почав просуватися на північ, і для захоплення цих земель почав будувати міста-фортеці, в тому числі ним була збудована Москва.  А в 1156 році вперше у Москві був збудований дерев’яний кремль.   Хоча центр князівств був розміщений навколо Москви, протягом свого життя Юрій Довгорукий (за що і був прозваним Довгоруким) прагнув оволодіти Києвом, вважав себе князем Київським, але на українській землі на український народ він не мав ні якого впливу, який уже жив самостійним життям, хоча за завоювання Києва Юрієм Довгоруким приймали участь всі князівства русів, а  також Польща і Угорщина.

Онук Володимира Мономаха Всеволод Мстиславович князював у Новгороді, але там домінувало українське і білоруське населення, прямий шведський вплив втратився і по своїй природі це населення прагнуло до демократії і незалежності, тому цей народ два рази виганяв з Новгорода Всеволода Мстиславовича, а остаточно вигнавши його, той князював і помер у Пскові.

Тобто, Новгород теж почав зберігати свою особливість, а всі князівства були сконцентровані біля Москви, на цій нейтральній землі русів, які на відміну від Новгорода в цей час своє населення у великій степені гібридизували з азіацькими націями.

Український народ вигнав з своєї землі чужі князівства і почав знищувати самих князів.   Так у  1146 році у Києві піднялося повстання і було знищено всю князівську адміністрацію, а сам князь Всеволод-ІІ Ольгович встиг втекти з Києва і помер у Вишгороді.    У відповідь руси зібрали великі військові сили всіх своїх князівств на чолі з князем Ігорем Святославичем, але український народ вщент розгромив їх, а самого князя, та інших верховодів захопив у полон.  Хоча йому вдалося утекти з полону і навіть деякий час перебувати у Чернігові, але місця для русів на Україні вже не було.  Україна очистила себе від руських князівств, які остаточно визначили своє місце пебування навколо Москви, хоча історичні умови не могли забезпечити українському народові повної незалежності.      Оскільки територія України дуже велика, то на цей час без єдиного централізованого політичного об’єднання окремі її територіальні частини були під різним впливом міжнародних агресорів.   В наслідок цього західна територія України мала свої особливості.   Тут з деяким запізненням формувалися свої національні князівства, а трохи раніше такі князівства були у північних районах України.   Наприклад, Мстиславське князівство з містом Мстислав, що утворилося в кінці  ХІІ ст. на території сучасної Смоленської області, де першим князем був Мстислав, батько Романа Мстиславовича і дідо Данила Галицького.   Це князівство у 1358 році було захоплене Великим князівством Литовським, далі ця територія була окупована Польщею, а в 1772 році завойована Російською Імперією.

Роман Мстиславович деякий час мав свій вплив на Новгород в наслідок того, що там була значна частина українського населення, а у 1199 році об‘єднавши Галицьке князівство з Володимир-Волинським, поширив свою владу на Київ.   Це було наслідком позитивного і закономірного історичного процесу УН, але цей хід був загальмований чужими князівствами і міжнародним імперіалізмом.    Не міг він ще стабілізуватися, як на Україну вдерлися татарські орди, які знищили цю закономірну історичну необхідність.   Данило Романович Галицький вів політику об’єднання УН, проводив військову організацію і до приходу татарського іга розбивав агресивні сили німецьких рицарів, угорсько-польські війська.

Щоб вирішити питання самостійності  УН, шукав союз і підтримку у папи Римського, але татаро-монгольська навала зі сходу не дала можливості вберегти цей історичний процес.   Данило Галицький спочатку вів успішну військову боротьбу з татаро-монголами, але історично відкинута назад чужими князівствами і міжнародним імперіалізмом  УН не мала умов для консолідації.   Україна у такому стані почала попадати під впливи міжнародних імперій уже нових якісних структур…

 

На початку ХІ ст. у Центральній Азії утворилося монголо-татарське ханство.  Очолив його Чінгіс Хан.   У  1211 році це ханство почало завойовувати Китай.   В 1218-19 роках монголо-татари проникли в Середню Азію.   Захопивши Закавказзя, вони через Дербетський прохід Кавказу почали проникати на південні землі України, а потім аж до Карпат.  В  1237 році монголо-татари розгромили військові сили російських князівств, захопили багато міст, але до Новгорода не дійшли.   Обклавши даниною російські князівства, вони вернулися за Волгу.  Хан Батий у 1239-40 роках захопив велику територію України, в тому числі і Київ,  також обклавши їх даниною, татаро-монголи на Нижній Волзі утворили свою державу  Золоду Орду, що жила за рахунок пограбувань інших народів.  В господарській діяльності особливо було розвиненим тваринництво.  Центральне місце займав кінь.  Основною військовою силою була кіннота.  Це дало надзвичайно велику перевагу в мобільності і можливостях впливати цією силою на дуже великі для цього часу території і навіть континенти.   Особливо пригнічувались московські князівства русів, що були саме ближче до Золотої Орди.   Ця обставина послужила причиною того, що російські князівства вимушені були об’єднуватися навколо Москви щоб існувати  і вести спільну боротьбу проти Золотої Орди.

Це була основна причина зародження формування централізованої Російської держави.  При цьому це була єдина причина, оскільки національних умов не могло бути, так як населення русів не мало єдиного генетичного походження, а було гібридним конгломератом багатьох націй, що сформувалося на на стику різних культур і рас.

Військова організація і централізація русів навколо Москви проти монголо-татар мала причину для розвитку в часі, тоді як Золота Орда, як паразитична військово-суспільна система не мала таких причин для розвитку.   Навпаки, з часом її структура почала все виразніше не відповідати природній необхідності розвитку націй і міжнародним відносинам, що призвело до катастрофічного військового послаблення Золотої Орди і зміцнення Москви.   Ця особливість була уже значно вираженою при керівництві Івана Калети у  2-й чверті  ХІV ст.    А у 1378 році на річці  Вожі татарське військо вперше потерпіло поразку від русів під командуванням Дмитра Донського.   Мамай зібрав нове військо для реваншу, але  8-го вересня 1380 року татари знову зазнали поразки під назвою Куликовської битви.   Фактично проти татар основні сили були українські, що виступили проти свого ворога, а руси приймали участь як зацікавлені у захисті Москви.   Це підтверджується тим, що коли хан Золотої Орди Тохтамиш через два роки у 1382-му не зачепив інтересів України, а напряму пішов на Москву, то він без особливих зусиль розгромив русів і захопив Москву.   Після цього татари брали Москву в 1408 і 1439 роках з метою вимушеного збору данини, яку платила Москва.   Остаточно відбулася централізація російських земель у цьому протиборстві навколо Москви починаючи з 1389 року,  в той час як Золота Орда сама по собі починала розпадатися.   Вона рятувалася через міжнародні відносини заключаючи союзи з Польсько-Литовською державою.  Але це не могло уже допомогти, оскільки зміст і форма існування самої Золотої Орди були протипоказані розвиткові нових якісних особливостей міжнародних відносин.    При зустрічі московських і татарських військ на річці  Угру  8-12 жовтня 1480 року це навіть не привело до військового зіткнення, тому що Золота Орда втратила своє значення, але вона породила  собою російську централізовану державу  навколо Москви, ніби передавши їй естафету імперської хижості на якісно новому історичному шляху.

Цей зміст централізованої Російської держави закріплювався нападами на неї після татар, які вдерлися в український Крим та шляхетською Польщею.    Першим, хто очолив централізовану Російську державу був  Іван-ІІІ  Васильович  (1462-1505), який у 1478 році військовою силою приєднав до Росії  Новгородську республіку.     Наступник його Василь-ІІІ  Іванович  (1505-1533) приєднав до Росії  Псков, Смоленськ, вів війну з кримськими татарами під Москвою.   Потім влада Російської держави була передана трьохрічному синові Василя -ІІІ,  Івану-ІV Грозному  (1533-1584).    А в 1547 році вперше в історії Росії відбулося його офіційне вінчання на “царство”,  “царя і великого князя всієї Росії”.  При сімнадцятирічному цареві був створений уряд  “Вибрана Рада”.   Необхідно зауважити, що сама назва  “рада” була українською мовою.

   Самі князівства русів та й сама Москва були створені Україною, тому українська мова була домінуючою.     Навіть до сьогодні зберігся вислів в російській мові  “ставити крапки над ” і “, що крім всього, свідчить про те, що не лише українська мова, але і писемність існували на Україні задовго до створення  Росії.   Російська мова, як така, формувалася у Новгороді на основі української та білоруської мови, а у Москві на основі української, білоруської та болгарської мови, хоча більшовицька ідеологія, щоб фальсифікувати цю істину, стверджує, що у волзьких болгар була тюркська мова, а сучасну болгарську мову болгари позичали на Балканах.    Єдиний аргумент фальсифікації історії у більшовизму і російського шовінізму є “тюркська мова”, але тут на Балканах серед народів з протилежними мовами це цілком безглуздо, не кажучи вже про причини і необхідності такого запозичення мови, та ще й завойовниками.    Це аналогічно тому, що не засуджений до страти кладе голову на плаху, а той, хто карає.     Втрата здорового глузду є закономірним наслідком для недолугих фальсифікаторів історії.   В той  час, таке створення російської мови було закономірним явищем, оскільки руси не є нацією природного народження, а штучно утворений військово-соціальний продукт із складених гібридів різних націй і рас.

За Івана Грозного Росія уже досягла свого повноліття в міжнародних суперечках.    Імперська  хижацька природа не давала її основ для соціального розвитку, що є природною основою для кожної нації, а головний зміст її був в загарбанні чужих територій.    Це є приклад того, наскільки є небезпечним для людства створювати штучні нації, порушувати саму природу розвитку націй.

Для пограбувань і розбоїв Іван Грозний у 1550 році створив перше постійне російське військо.    У  1552 році Росія військовою силою захопила Казань, у 1556 – Астрахань, у 1571 році війна з татарами у Криму.     У 1558-82 роках Литовська війна Росії з метою загарбання Прибалтики, війна з Швецією.     З  1581 року завоювання Сибіру.

Після смерті Івана Грозного на царський престол став його син Федір (1584-1598), який був цілком бездарним, можливо тому, що його батько хворів шизофренією, ідіотизмом і садизмом.    Фактично правив царством Борис Годунов.   Із смертю Федора по прийнятій уяві в історії  Росії припинила правити династія Рюриковичів.    Не зрозуміло лише, для чого це Рюриковичі завойовували самі себе військовою силою, наприклад, Новгородську республіку у 1478 році.

Це є історичні тумани фальсифікації історії більшовизмом і російським шовінізмом, що вимагає додаткової теми.    Це робиться для того, щоб створити міф, чи продовжити його, про шведське керівництво Росією, хоча насправді централізоване керівництво Росії мало тісні родинні зв’язки з Україною.      Земський собор обрав царем Росії Бориса Годунова (1598-1605), який прийняв царські регалії  “вінок і барми Мономаха”.     І хоча вже була створена централізована Росія з всіма її протиприродними особливостями, але в психологічному плані пуповина її походження від України ще не була остаточно розірвана і це породжувало на Україні прагнення використати своє право на Росію, як на своє продовження.

Перші спроби реалізувати таке право були організовані у  1603 році українцем Хлопком.  Він з українським військом підійшов до самої Москви, але у бою з військом Бориса Годунова загинув.    Коли у квітні  1605 року Борис Годунов несподівано помер,  то на трон мав стати його  16-річний син Федір Борисович, але московські бояри були теж обпутані українською пуповиною, боячись України, вбили намісника царя Росії, бо під Москвою уже стояли українські війська під командуванням Юрія Богдановича  (в монастирі інок Григорій)  який родом із Галича.      Він видавав себе за російського царя Дмитра Івановича.    Щоб ослабити централізацію Російської держави, такого самоназваного царя, якого більшовицька історія називає Лжедмитрієм-І його підтримали польський король Сігізмунд-ІІІ  та литовські магнати.    Уже восени  1604 року Лжедмитрій-І очолював чотирьох-тисячне військо, що складалося з українського населення.      У наслідок малочисельності воно було зупинене царськими військами під Добриничами.    Але вся українська нація від Полісся до Кубані виступила проти царизму Росії, який пригнічував Україну.     До Лжедмитрія-І приєднувалися цілі міста на Україні, з Дону і Кубані у його військо почали вливатися козаки.     Московські бояри перед величезною силою української армії на чолі з Лжедмитрієм-І  відчинили ворота Москви.  Так на царський трон Росії сів Лжедмитрій – І (1605-1606),   який використовував його для підготовки війни з Туреччиною, що загрожувала Україні.   Він надав для українського народу податкові пільги, не віддав Польщі деякі українські міста, як це обіцяла до нього Росія.    Це не влаштовувало Російських бояр, які вчинили змову проти Лжедмитрія-І  на чолі з Василем Шуйським.   У травні 1606 року у Москві цар був убитий на власному весіллі змовниками.    На Червоній Площі новим царем Росії був проголошений Василь Шуйський (1606-1610), який відразу ж відмінив всі права України.

Авантюра Лжедмитрія-І не могла мати прогресивного значення для України, тому що його дії, хоч і на царському троні, не відповідали історичним закономірностям розвитку України, а випливали з особистих бажань, що в історії завжди виражається приватним авантюризмом.

Крім цього, по відношенню до українського народу це був скоєний злочин, оскільки назрівша необхідність боротьби українського народу проти своїх гнобителів  була збита з шляху національної консолідації і створення централізованої Української держави заради приватних задоволень у прагненні до царської влади.   Одноразово руйнуючи цю необхідність створення Української держави, це консолідувало сили по зміцненню Російської держави, яка  завжди була тією ворожою силою, що пригнічувала українську націю, роз’єднувала, руйнувала її консолідацію, як це відбувається і до сьогодні.    Надзвичайно шкідливим  було те, що ліквідація лжецаря  штучно викликала в української нації збудження і як наслідок стихійні бунтарські дії, замість вирішення своїх конкретних національних проблем.

Так, проти царя Василя Шуйського стихійно повстала вся Україна під керівництвом Івана Болотного.   Болотний очолив велику українську армію і літом у 1606 році вирушив на Москву.

Але така армія, хоча і велика, не мала національного ідейного і морального забезпечення, тому фактично ніякої сили не мала.     Її наміром було в Москві Василя Шуйського замінити “добрим царем”.

Ця цілковита нісенітниця закономірно привела до ідейного розвалу цієї армії, і  2-го грудня 1606 року біля села котли ця армія була розбита царськими військами, що укріпило царський трон Шуйського, а історичні можливості національної консолідації українського народу відкинуто було назад.    Ця нерішучість у створенні своєї держави,  блукання хибними шляхами продовжувалося.     Літом  1608 року з великим військом під Москвою появився Лжедмитрій-ІІ, що став табором в Тушино.    Підсилений українськими козацькими військами та підтриманий Польщею,  Лжедмитрій-ІІ захопив велику територію Росії, в тому числі  22 міста.     Фактично в Росії  було два царі: Василь Шуйський у Москві, що втратив силу,  і в Тушино Лжедмитрій-ІІ (1608-1609).      Василя Шуйського підтримала Швеція, яка послала 15-ти тисячне військо і звільнила Москву.       Лжедмитрій-ІІ  утік в Калугу.    На його захист виступила Польща, під натиском якої шведські війська відступили.

Літом 1610 року війська Польщі розбили сили Шуйського, а Шведські війська відступили в Новгород.    В Москві відбувся переворот.    Цар насильно був пострижений у монахи, а влада перейшла у руки семи бояр.    У серпні 1610 року польські війська увійшли у Москву і влада опинилася в руках  пана Гонсевського.  Король Польщі Сигизмунд-ІІІ заявив свою претензію на Московський царський трон.    Такі дії Польщі стали причиною великої консолідації русів навколо Москви.     Проти Польщі  обернулася Україна у своєму стихійному стані.     Українські козацькі полки на чолі з отаманом Заруцьким виступили проти Польщі.     Руси теж виставили свої полки проти поляків.      Під Москвою українські козаки зарубали керівника русів Прокопа Ляпунова.

3-го червня 1611 року польсько-литовські війська взяли Смоленськ і пішли на Москву.    Це викликало ще більший опір українців і русів.    Почали збиратись полки Росії, України і Новгорода, які діяли проти спільного ворога, але з різною метою.    Новгород захищав свої традиції.   Росія захищала свою централізацію і консолідацію, як єдину умову на існування.     Україна без державної централізації розпорошувала свої національні сили замість їх консолідації, боячись не втратити  свій вплив на Росію, що історично походила від України, але не мала національного походження з нею.    Історична обумовленість минулих століть створила цю ситуацію для України, яка такими ось діями ще в більшій мірі прирікала себе на гніт і поневіряння без можливості створення своєї державності на багато віків.   Стихійна претензія на московську Росію, що усвідомлювалася походженням останньої від України, переважала над прагненням розбудувати як найшвидше свою Українську державу і як наслідок цих умов, послужила ще більшим гальмом на історичному шляху української нації.     Військові дії України спасли  і посилили централізацію Російської держави, того міжнародного хижака, який потім зробить жертвою саму Україну, її народ і його історію.

В спільності боротьби проти єдиного ворога Російська держава залишалася без царя, що не відповідало її побудованій структурі.   Для виконання цих функцій був створений тимчасовий уряд “Рада всієї землі” у 1612 році.    У літку цього ж року українські і російські війська в незалежності одні від одних були вже під Москвою.      22 жовтня 1612 року ними штурмом був взятий Китайгород, а 26 жовтня капітулював польський гарнізон Кремля.     Польський король Сігізмунд-ІІІ знову послав своє військо на Москву, яке було зупинене великими силами під Волоколамськом.

Природа хижацької і деспотичної Російської держави була така, що без царя, єдиного абсолютизованого монарха, вона існувати не може, що закладено в історичних умовах державного устрою і складу конгломерату гібридизованого і мулатизованого її населення.    Ця особливість універсальна в любий історичний період,  бо ця природа не відповідає закономірностям розвитку людського суспільства і міжнародним відносинам, а навпаки, є волюнтаристичним явищем, що направлене на заперечення природної закономірності розвитку  нації.

Природний хід розвитку людських суспільств і міжнаціональних відносин руйнує протиприродну суть любої імперії, тому що кожна імперія має лише єдину можливість себе проявляти і зберігати   –   знищуючи причини, що її руйнують, тобто істину, природну і закономірну суть націй, їх розвиток і взаємовідносини.     Тому у січні 1613 року зібрався Земський Собор, який повинен був обрати царя для Росії.     Після двохмісячних дискусій царем Росії був обраний родич першої дружини Івана Грозного  16-ти річний Михайло Романов (1613-1645).     Таким чином закінчила своє існування на російському  престолі за інтерпретацією більшовицької історії династія Рюриковичів і вступила на царський трон династія Романових.   Необхідно зауважити, що самі династії мають лише символічне історичне значення для більшої шовінізації самої історії.    А по суті, династія Рюриковичів була більш українською по родинних зв‘язках і давно нічого спільного по спадковому походженню  з шведами не мала.    Династія Романових лише мала початок від родини дружини Івана Грозного, яка родом була з України.      В дійсності з цього періоду російський царський трон захопили німці і утримували його до 1917 року, іменуючи себе  більше 300 років династією Романових, що добре маскувало їх німецьке походження.      Імператриця Катерина-ІІ була чистокровною німкенею і коли їхала в Росію, то зовсім не володіла місцевою мовою, а тільки німецькою.

З появою царя на престолі узурпаторська система почала діяти проти суспільства і всіх підкорених  нею націй на повну потужність.    У  1649 році  90% населення було закріпачено, при цьому кріпацтво було безмежним і спадковим.    Після цього на престол став Олексій Михайлович (1645-1676) з німецьким корінням,  батько Петра-І, який значно посилив самодержавство.    Роль боярської Думи у керівництві держави зникає.    Поступово припиняється скликання земських соборів.    Передостанній земський собор відбувся у    1649 році, а останній –  у 1653 році  і то він був використаний лише для того, щоб приєднати, загарбати Україну.

Природно, що проти такого насильства український народ встав на шлях військової боротьби, хоча вона була стихійною у наслідок відсутності національної консолідації, так як не встигли ще пройти якісні соціально-політичні зміни української нації для створення централізованої держави в межах своїх етнічних територій.    Вибухнула селянська війна українського народу проти Росії  під керівництвом Василя Уса, який з військами у 1666 році підійшов під Воронеж і Тулу.    У боротьбі з царськими військами  Ус  відступив на Дон.

З  20-ти тисячним військом Степан Разін взяв Симбірськ, але згодом був відбитий  60-ти тисячною царською армією і відступив на Дон.    При придушенні цього повстання загинуло 100 тисяч осіб.     Але незадовго вибухнуло нове повстання, яке очолив отаман  Федір Шелудяк, який прагнув з’єднатися з військами Василя Уса.   Закономірно, що така стихійна боротьба не могла мати успіху на рівні держави, яка не визріла на Україні по цілому ряду вищевказаних причин.

У 1617 році Росія підписала Столбовський мир з Швецією, по якому шведи повернули Росії Новгород.     За рахунок відмови від Смоленська,  Росії вдалося підписати  Деулінське перемир’я з Польсько-Литовською державою.     Все це Росія робила вимушено з тієї причини, щоб вистояти проти національно-визвольного руху на Україні, який особливо посилився в кінці 1640 року.     А у  1648 році величезна військова боротьба українського народу охопила всю Україну, яка одноразово велася проти окупантів – Росії  і  Речі Посполитої.

Без своєї державності, без національної консолідації в період необхідності історичного розвитку політично-соціальних структур української нації, вона вела титанічну військову боротьбу проти двох хижаків світового масштабу.    Український народ у цій боротьбі не раз здобував блискучі перемоги, але ці дії були стихійними і базувалися лише на національних почуттях в прагненні до національної незалежності.   Це не лише не могло забезпечити державного успіху, але цю стихію могли використовувати в своїх намірах найлютіші вороги українського народу.   Прикладом цього є польський колонізатор на Україні  Зіновій Хмельницький, маскуючись під український колір, перехрестивши себе на Богдана, використав український національний рух проти польського короля, з яким він був в особистій сварці, як поляк з поляком, з особистою метою таким  способом вирішив помститися королю за нанесені йому прикрощі.   По злодійськи оволодівши стихійністю національного руху на Україні, Богдан Хмельницький, щоб до кінця помститися своєму особистому кривдникові, звернувся до царя, щоб Росії передати Україну (яка була під Польщею) у грудні 1648 року.     Це означало виступити всупереч міжнародним договорам і вступити Росії у війну з Польщею за Правобережну Україну, що окупувалася Польщею.    Друга ж половина України в цей час була  під Росією  без претензій на це Польщі.   Дві потужні імперії поділили Дніпром Україну між собою і не хотіли порушувати цей спокій.  Росія боялася створювати міжнародний конфлікт і не була готова до війни з Польщею, тому цар Олексій Михайлович відхилив таку пропозицію підлого поляка Хмельницького, який не випускав з-під свого впливу національного руху на Україні, силою і кров’ю українського народу вів війну з польським королем, братаючись з кримським ханом – лютим ворогом українського народу, бо назад  дороги до рідної Польщі зраднику ляху вже не було.

Як у той час, так і сьогодні поляки вважають Хмельницького своїм зрадником, а військове  кровопролиття було нічим іншим, як суб’єктивним фактором породженим великими амбіціями двох лідерів з одного середовища польської шляхти за володіння колонізованими українськими землями, що посилювалося особистою неприязню.   Аналогічно це відбувалося у період існування князівств, коли навіть брат ішов на брата, або син на тата.

Як великий стратег він здійснив тактичний хід  і  у 1651 році під  Берестечком Хмельницький свідомо поставив  українські полки під удар польській регулярній армії і домігся розгрому українських національних сил.   Він завів у болота 100 тисячне українське військо з такою провокацією, щоб польська армія одержала в цій битві перемогу, а сам з татарами втік у Крим.      В таких умовах на себе взяв командування Іван Богун, який виявив надзвичайний військовий талант і зумів через болота вивести частину українського війська.     Богдан Хмельницький вміло використав цю підготовлену заздалегідь ним же поразку, щоб підписати невигідну для України і Росії Білоцерківську домовленість.   Це відкрило можливість для Польщі повністю придушити національний рух по всій Україні, що значно посилило б могутність Польщі, що суперечило загарбницьким планам Росії.    Для здійснення цих планів Росія підготувалась до війни з Польщею і саме цього добивався довго Хмельницький, що створювало реальну можливість відплатити своєму колишньому королю за всі його гріхи перед ним, залишаючись при владі під крилом Росії.

Щоб вступити у війну з Польщею і не сколихнути проти себе національного гніву українського народу Росія приймає пропозицію “приєднання України до Росії”,  і Хмельницький  у січні 1654 року збирає у Переяславі гурт людей, що далекі від політики і цілком не могли виражати волю українського народу, і розігрує там виставу “Переяславської ради”, яка ніби-то виразила волю України за приєднання до Росії.     Таким чином Росія вирішила свої плани зовнішньої політики по захвату чужих земель.   Відразу ж весною 1654 року розпочався наступ вже підготовлених російських військ на Україну і за один рік  Росія витісняючи польську армію захопила всю Лівобережну Україну до самого Дніпра.    Річ Посполита втратила майже всі землі Білорусії і Литви.   Але така агресія Росії таїла уже небезпеку для Швеції, яка змушена була вмішатися у хід цієї війни.

У 1667 році було прийняте Андрусівське перемир’я, за яким Польща признала за Росією територію Лівобережної України.    Таким чином Україна була поділена між Польщею і Росією, але на Україну претендувала ще Туреччина.    У 1677 році  120-ти тисячна турецька армія з Криму увірвалася на Україну.     У 1678 році  200 тисячна турецька армія на території  України в боротьбі з російською армією не досягла успіху і за Бахчисарайською домовленістю 1681 року  Туреччина змушена була визнати Лівобережну Україну  включно з Києвом за Росією, яка добилася своїх намірів по захопленню чужих територій, крім невдачі захвату Прибалтики із-за військової могутності Швеції, з якою велася так звана Північна війна (1700 по 1721).

В цей період агресивність Росії була особливо насиченою.    Імперська ракова пухлина розросталася все більше.   Крім Європи з  1630 року  вона почала завойовувати Сибір.    У  1631 році виникло перше російське поселення на річці Лєні, а в 1632 році заснований Якутськ.   В 1649 році Росія досягла Охотського моря і вийшла до Амура.    Прибуток від сибірської пушнини для російської казни складав  25% від всіх прибутків, що йшли від експлуатації місцевого населення.  Так  остаточно завершилось формування протиприродної держави-хижака, яка  існує за рахунок поневолення, експлуатації і знищення націй, руйнуючи їй національну основу: мову, культуру, історію, традиції,  змішуючи усіх в одну гібридну масу, створюючи безнаціональний простір для свого вічного панування.   Це приклад того, якою ціною може платити людство, коли порушуються природні умови розвитку націй і їх і їх взаємозв’язки, коли природні закономірності підмінюються суб’єктивним волюнтаризмом і побудовою на  цій основі штучних, що означає, аномальних держав.

Ця штучно створена Російська держава не грунтувалася на національній основі, а в наслідок протистояння історичних причин, що зумовило протилежне розвитку природній необхідності націй  –  себе відстоював великий конгломерат людських міжнаціональних, міжрасових гібридів, який виражав і виражає через цю аномальну державу своє жорстоке прагнення до завоювання і знищення інших націй, оскільки у самого знищена природна основа національності.    За рахунок таких завоювань матеріально зміцнюється така диктатура, безмежно посилюючи деспотизм проти націй світу.    Сам процес завоювань і деспотизм проти інших націй вимагає ідейних основ, відповідного морального згуртування такого конгломерату суспільства, так як відсутня природна національна основа, що і є причиною таких наслідків, і при відповідному розмахові цих завоювань цей наслідок  стає бути ідейною і моральною основою дальшого розростання злоякісної пухлини на здоровому тілі людства у формі централізованої Російської держави, що дуже швидко виростає в імперію, а коли умови в процесі історичного розвитку зникають на існування імперій, то ця злоякісна пухлина переростає безповоротно в смертельну стадію, несучи собою загрозу для всього людства.

Сам російський шовінізм є безпощадним і безмежним, як наслідок національної аномалії.   Навіть Ленін В.І. замітив, що чим більше національно скалічена людина, гібридна, мулатизована, тим з більшою інтенсивністю вона заражується російським шовінізмом, а у даному випадку це багатомільйонний конгломерат таких національно покалічених людей і ця патологія породжує таку особливість російського шовінізму, яка найбільше проявилася після великих завоювань ХVII століття.

Після смерті царя Олексія Михайловича на престол був посаджений Федір Олексійович (1676-1682), хоча на трон також претендував ще один син царя Олексія – Іван, який виявився цілком бездарною людиною, а також малолітній Петро, що був його сином від іншої дружини Наришкіної Н.К.       Зав’язалась боротьба за царський престол між різними родинами.    У травні 1682 року прихильники Наришкіних проголосили царем десятирічного Петра, але група Милославських – родина першої дружини царя, на чолі з енергійною царівною Софією використали московських стрільців проти Наришкіних, які вбили кількох прихильників малолітнього царя і оголошений був царем Іван Олексійович (1682-1689), та фактично царством правила Софія під впливом її фаворита князя Голіцина В.В., під командуванням якого російська армія не спромоглася забезпечити успіх по завоюванню чужих територій.     Це аж ніяк не задовольняло внутрішні потреби російської держави, що дозволило Петрові восени 1689 року зробити державний переворот.    Царівна Софія була відправлена у Новодівичий монастир, а царем Росії був проголошений  Петро-І (1689-1725).   Його крайньо деспотичний характер, шизофренічне звінчення психіки лягло в основу його царських дій  –  максимальне забезпечення кровожерливих потреб Росії у завоюваннях і грабуванні народів.   Само по собі це ставало причиною посилення його трону і російського шовінізму.   Ось чому нинішні російські шовіністичні сили вважають Петра-І самим видатним царем Росії, а другим  –  Леніна В.І., що зумів методом більшовизації, жорстоким терором і завоюваннями не лише спасти від природного руйнування Російську імперію, але й розширити її, здійснити прагнення Петра-І.   

Десятки років Петром-І велася “Північна війна” проти Швеції за завоювання Прибалтики.   Велась жорстока війна з Туреччиною за утримання України.   Шведська допомога Україні у 1709 році не дала успіху із-за окупаційного становища самої України.     Всі ці завоювання привели до того, до чого і веде така аномальна будова держави, що у 1721 році Петро-І проголосив себе імператором, а Росію імперією.

Після  Петра-І царським троном заволоділа його дружина цариця Катерина-І  (1725-1727) при допомозі любимця Петра-І  Меншикова А.Д., але після раптової смерті Катерини-І  на престол був обраний дванадцятирічний син царевича  Петро-ІІ.    При малолітньому імператорові діяла Таємна Верховна Рада (1727-1730).     Коли малолітній імператор несподівано помер, то на російський  пристол була запрошена герцогиня Курляндії, дочка старшого брата Петра-І  –  Ганна Іванівна (1730-1740).   Необхідно зауважити, раз брат Петра-І був німець, а дочка німкеня, то хто тоді Петро-І?

Нова імператриця знищила Таємну Раду, а влада фактично перейшла у руки фаворита імператриці Бірона.   Тобто,безперервні пошуки в родині Петра-І необхідного спадкового садизму, якого вимагає мутована природа Російської імперії, призвели до того, що російський трон значно укріпили німці.   Хоча на цей раз не було знайдено того, чого шукали, але цей метод виправдовувався пізніше.    У цих же пошуках після смерті Ганни Іванівни дворяни висунули на імператорський престол дочку Петра-І Єлизавету Петрівну (1741-1761), але ця імператриця була безплідною і не могла родити спадкоємця.    Тому після її смерті на престол було висунуто сина другої дочки Петра-І  –  Петра-ІІІ (1761-1762), який як відомо був німець.    Бездарність імператора використала його дружина, дочка німецького князя, яка зробила державний переворот і оголосила себе імператрицею Росії – Катериною-ІІ (1762-1796).     Саме вона виявила ту німецьку натуру, яка відповідала в деякій мірі аномальним вимогам російського трону.   Після смерті Катерини-ІІ російський престол очолив її син Павло-І  (1796-1801), який був вбитий  12 березня 1801 року у наслідок здійснення державного перевороту і на царство вступив його син Олександр-І (1801-1825), який прагнув насильством задовольнити російський трон, як і його баба Катерина-ІІ.    Формально вважається, що російським троном правила династія Романових, але фактично ним керували німці, задовольняючи шовіністичні потреби Російської імперії, що забезпечувало їм імператорську владу.   Саме в ці останні роки російська армія  не спроможна була виконувати в достатній мірі свої функції по завоюванню чужих територій,  бо сама була бита імператором Наполеоном Бонапартом, який сидячи в окупованій Москві роздумував над тим, щоб Україні дати незалежність, і використати таким чином її сили проти Російської імперії, але не посмів цього зробити, оскільки сам боявся стати її жертвою.

Починаючи з  20-х років  ХІХ століття  політично-соціальна структура і міжнародні відносини досягають початку нового якісного рівня, який вимагає розвитку демократизації, що входить в суперечку з режимом російського імперського трону.    Для його утримання необхідно було розробляти методи посилення жорстокості в середині пригніченого суспільства.    Україна знову потрапляє в несприятливі умови і ця нова соціально-політична якісна особливість переплітається з національними проблемами, часто їх підмінює, затягуючи тим самим  петлю на власній шиї.    Ця особливість була використана більшовизмом реанімуючи Російську імперію.

Після  Олександра-І  царем став його брат Микола-І (1825-1855), який змушений був діяти в цих умовах, посилюючи жорстокість і терор, тому більшовицькі історики його іменують як реакціонера,  а Сталіна, якого неможливо перевершити в жорстокості і насильстві  іменували вождем уже всесвітньої пролетарської революції, шукаючи нових шляхів для свого існування в несумісності з природнім станом людства.

Як помер Микола-І, то його місце зайняв старший син Олександр-ІІ (1855-1881), дядько якого Вільгельм-І  був німецьким імператором до 1870 року.    Росію все сильніше починають роздирати протиріччя з вище вказаних причин, що привело до того, що імператор Олександр-ІІ у наслідок терору був вбитий зривом бомби  1-го березня 1881 року.     Після цього правив імперією його син Олександр-ІІІ (1881-1894), який прагнув посилити репресіями і терором боротьбу проти наступу на уже прогнилий імператорський трон нових якісних особливостей соціально-політичних структур.    За це цього німця більшовицькі ідеологи назвали  “самим реакційним з Романових“.     Після його смерті на престол став його старший син Микола-ІІ (1894-1917) – останній імператор царської Росії перед її  більшовизацією.    На його долю випав кульмінаційний період історичного розвитку соціально-політичних структур і міжнародних відносин, в яких існування імперій втрачало будь який грунт.     Одна з якісних особливостей цього періоду проявлялася в розвитку політичних партій, демократизація і націоналізація суспільств.

У наслідок того, що Україна у після князівський період розвивалася своїм природнім історичним шляхом на дуже величезній для того часу території, що мало свої національні особливості, то для соціально-політичного розвитку, національної консолідації і для створення централізованої  Української держави необхідний був відповідний час.    Замість необхідного розвитку цей час українською нацією був витрачений на вимушений військовий захист національного суверенітету від посягань на неї царської Росії,  королівської Польщі,  імперської Туреччини, кримських татар.    Таким чином була скомпрометована зовнішніми умовами стихійна національна збройна боротьба замість природного соціально-політичного розвитку.

Без створення централізованої держави це могло мати і мало лише стихійний зміст, що приречувало на загибель закономірний природній розвиток і продовжувало окупацію території України вище вказаними агресорами.    При повному поневоленні українського народу, військова структура національного опору використовувалася окупантами в своїх інтересах.    Зберігаючи національну форму такої військової структури на місцях, соціально її перетворювали в посібника окупанта свого ж народу.    Необхідність така виникла з того, що національна форма не викликала ворожого подразнення в українського народу проти окупантів, оскільки народ пригнічувався національною формою  –  українськими адміністраторами, але в той час з кінцевою метою на користь окупанта.    Крім цього, цей метод вносив бажаний для окупації розкол УН, що позбавляв можливості консолідації і чинити організований опір окупації.     Бралося до уваги, що українські війська до цього  очолювалися гетьманом, то окупанти поставленого ними національного адміністратора на певній території називали гетьманом, щоб зберігати національну форму, а період такого правління –  гетьманщиною  (в основному це ХVII–XVIII ст.).    Ця форма правління на стільки була ворожа українському народові, що варто було назвати будь-кого гетьманом, як він уже на свій розсуд міг вершити долю українського народу, як це робив Хмельницький, надавши собі право цілу Україну продати Росії, так само  як поляк Виговський  пригрітий своїм покровителем Хмельницьким після смерті останнього став гетьманом України і на основі Гадяцької домовленості  1658 року, щоб цю ж саму Україну, яку Хмельницький продав Росії, продати Польщі.

Таке становище руйнувало саму мораль окремих членів нації,  що продавалися заради особистої вигоди, як і окупанти.   Таким прикладом може бути Апостол Данило Павлович (1654-1734).   Миргородський полковник, який з псячою вірністю служив Російській імперії,  зрадив українські війська під Полтавою у 1709 році, перейшовши у табір ворога і в угоду йому розстрілював свій народ, очолюваний геніальним політиком і стратегом, безмежно вірним сином українського народу  Мазепою Іваном Степановичем (1644-1709).    Це є приклад того, що Україна у найважчі для себе часи завжди мала геніальних і безмежно вірних синів, які віддавали свій талант і життя за справедливість і майбутнє своєї нації.     Ворог прагнув використати його геній в своїх інтересах, проти українського народу, призначивши Мазепу  гетьманом Лівобережної України, але геніальність із зрадою несумісна.     Мазепа в історії  України став самим величним образом.    Ось чому більшовизована Російська імперія   і її  ідеологи прагнули прищепити ненависть до Мазепи, чіпляючи клеймо зрадника.    Але кого він зрадив?  Свій народ?  Чи Петра-І, якому не хотів служити для національного гноблення свого народу?

Таким чином, окупація чужими імперіями позбавила Україну можливості утворення централізованої держави.    Умови окупації насильно змінили цю необхідність на підконтрольне гетьманство, яке для української нації має гостро реакційне значення.

Коли встановилось гетьманство в Україні, то козацтво, яке несло раніше в собі добровільний військовий обов’язок з метою відстоювання волі, що зумовлено було умовами повсюдної окупації її земель, то тепер  козацтво вже не виконувало військовий захист свого народу, хай навіть стихійний,  а стало наглядачем дотримання цим народом нав’язаних колонізаторами соціальних порядків, і військовою силою почало захищати інтереси чужинців.

Якщо до колонізації козацтво мало позитивне значення, захищаючи свій народ в стихійній безперспективній військовій боротьбі у наслідок відсутності централізованої держави,  то під час колонізації козацтво набуло негативного значення, знаходячись в руках колонізатора як інструмент проти свого народу в якій би зовнішній формі воно не виражалося.     Крім цього, одноразово козацтво мало і друге вираження  –  утворення ніби-то незалежних козацьких поселень, класичним прикладом яких є Запорізька Січ.   В чому його особливість?

Невелика частина українського козацтва, яка не хотіла підкорятися соціальним порядкам, які насильно запровадили окупанти, покидала свої домівки і втікала у глухі місця на території України, в основному селилися на Дніпрі, Доні, Кубані і Дунаї.     Такі ніби-то вільні об‘єднання козаків називалися Січчю.    Їм здавалося, що таким чином вони здобули волю.  

По-перше, волі не може бути без волі свого народу.     По-друге, це є тяжкий злочин збудувати собі волю за рахунок неволі своїх батьків, братів і сестер.    По-третє, замість консолідації у боротьбі за національну незалежність, вони діють проти такої консолідації, сприяють поневоленню свого народу ціною самообману про власну волю.      Найбільш знаменитою у цьому відношенні була Запорізька Січ.     Вона виникла у першій половині  XVI століття у пониззі Дніпра на південь від Дніпрових порогів.     Першим місцем розташування Запорізької Січі був острів  Томаківка (недалеко від сучасного міста Марганця  Дніпропетровської області), за  60 км на південь від острова Хортиця.     Трохи пізніше Запорізька Січ була збудована вже на самому острові  Хортиця.    Польський уряд у 1590 році прийняв цілий ряд заходів боротьби з Запорізькою Січчю.     Зокрема,  в урочищі Кременчук на Дніпрі була збудована фортеця.    Коли ж вибухнуло повстання українських селян проти поляків у 1591-93 роках, запорізькі козаки на чолі з Косинським К.  вирушили їм на допомогу.    Скориставшись цим, восени 1593 року кримські татари напали на Запорізьку Січ на острові  Томаківка і зруйнували її.     У цьому ж році козаки збудували Січ на острові  Базавлук (Чортомлик), за  25 км на південний захід від острова  Томаківки, де у Дніпро впадають річки Чортомлик,  Підпільна  і  Скарбна.       Громада Січі поділялася на курені  і  відповідно до природи української нації у військовій організації була сама демократична структура.

У XVIII ст. тут налічувалося  18 куренів,  кожен з яких складався з козаків за місцем їх походження  (курінь Полтавський, Уманський, Київський, Батуринський і т.д.).     Вищим органом влади була військова Січова Рада.   Козацьке військо славилося величезною відвагою і силою, яке вело військові дії на суші і на морі, не раз розбивало турецькі війська і флот, нападали на укріплені міста.    Це почало турбувати Польщу, оскільки це давало  додаткову силу повсталому українському народові проти поляків у 1625,  1630-32 роках.    Як протидію проти Запорізької Січі Польща біля порогу Кодаки на Дніпрі Збудувала сильну фортецю у  1635 році, але у цьому ж році запорожці на чолі з Сулимою напали  і захопили цю  фортецю.     Польський уряд послав тоді на Кодаки українських реєстрових козаків, які штурмом взяли цю фортецю потопивши у крові своїх же братів українців в інтересах Польщі.    Це сама ганебна сторінка в історії України, що свідчить до яких парадоксів може привести порушення природного процесу розвитку нації.   Ця ганьба не має меж.

Росія також почала використовувати Запорізьку Січ і їй подібні, як силу проти своїх конкурентів на володіння Україною, в першу чергу проти  Туреччини, за рахунок чого розширюючи кордони своєї імперії.    Тобто Запорізька Січ почала допомагати колонізаторам гнобити власний народ, називаючи це власною волею.       Коли ж Туреччина втратила свою силу в претензії на Україну, то служивий пес Росії у ролі Запорізької Січі втратив своє значення і став не потрібний,  хоча була побудована  Нова Січ, та зміст її не змінювався.

Російська імператриця Катерина-ІІ, послала російське військо на чолі з генералом  Текелієм, який у  1775 році раз і назавжди військовою силою змів з лиця землі  Запорізьку Січ.

Тобто, Запрорізька Січ і її подібні козацькі утворення, коли встановилося гетьманство в Україні, втратили своє основне націозахисне значення.   Такий тип козацтва сприяв посиленню таких аномальних явищ, як Російська імперія, що є вже дією проти людства.    Це зрозуміло і закономірно  –   діяти проти своєї нації, як і проти інших націй на їх землі, означає діяти проти людства.     Саме з цих причин більшовицька ідеологія підхвалює Запорізьку Січ, розпалює на козацькому геройстві національні почуття в українській нації з метою затушувати гірку історію козацької сліпоти, блуду і егоїзму,  і  приховати хижацьке лице своєї імперії, яка в той час тримала в ярмі український народ, гнітила його і знищувала…

 

Пряма і відверта ліквідація Росією гетьманства і козацтва на Україні стала однією з ознак того, що настав новий період гноблення і експлуатації українського народу.     Цей період породжений новими  особливостями соціально-політичної структури, в удосконалені Російською імперією розвитку її хижацької природи у якісно нових умовах  міжнародних відносин.  В першу чергу  конкуренти Росії по гніту українського народу: Польща, Туреччина, татари, що відірвали від України Крим, втрачали своє значення як у військовому відношені для створення такої конкуренції, так і  у  розвитку  соціально-політичних  особливостей почали змінювати свою хижацьку суть що до завоювання чужих територій і народів.    Тоді як Російська імперія у наслідок  своїх особливостей могла лише розвивати свої хижацькі плани, що   проявлялося на експлуатації і нищенні українського народу.    В першу чергу це  привело  до відвертого знищення гетьманства і козацтва на Україні.   Український  народ  був  уже  настільки  пригноблений,  що не мав   можливості до військового і соціального опору.   Росія до кінця запустила у тіло і душу українського народу свої скривавлені кігті.   Кріпосництво у всіх сферах господарської діяльності набуло максимального поширення, що крім горя і злиднів катастрофічно знищувало  національну самосвідомість. Остаточно була зруйнована природна історична основа розвитку української нації, що означало позбавлення будь-якої можливості досягти умов  української державності.    Навпаки,  український народ почав використовуватися у імперській військовій могутності для утвердження її хижацької  природи, що означає придушення українського народу  в його прагненні до волі його ж руками.

Замість природної необхідності консолідації, це призвело до того, що українська нація (далі – УН) була пошматована  і по окремих частинах  пожиралася різними  міжнародними хижаками.  Такому гніту піддавалася і західна територія України: Буковина, Закарпаття, Галичина.     Основним хижаком, який живився Україною, складаючи конкуренцію Росії, була Австро-Угорщина.   Росія одягала в свої військові мундири українців і посилала воювати на інші знедолені частини поневоленої України, які своєю кров’ю і життям не боролись за національну незалежність, а  стали інструментом у вирішенні одним з колонізаторів конкретної мети, а саме нищення української нації.    Гніт українського народу Росією дійшов до найвищої міри, коли величезні території України почали русифікуватися.  Цей процес триває і до нині, лише на іншому якісному рівні, відповідно до тих історичних і політичних умов, які склалися.   Так майже повністю русифікована Слобідська Україна, в тому числі нинішні Білгородська, Курська, Воронезька, частина Волгоградської областей, Дон, Кубань.  На Кубані були русифіковані всі школи, установи, заборонена українська мова у листуванні і документах, в графі про національність записували усіх  як росіян, витруюючи з свідомості людей їх українське походження і це тоді, коли більшовицька ідеологія у своїх енциклопедичних виданнях хоч і в  перекрученій формі визнає, що  кубанське населення походить від України.    Але навіть і при цих умовах на Дону і Кубані українська самосвідомість у відповідній мірі ще зберігалася.   Більшовицька ідеологія не може стерти з пам’яті народу тих подій, що відбувалися у 1917-18 роках, коли проходив процес більшовизації Російської імперії. Українське населення тоді не визнавало себе російським.  Була створена своя Кубанська  Рада, подібна Київській Центральній Раді, яка тяжіла до національної   незалежності.    І навіть  коли більшовики перемогли на Кубані, то там була на стільки сильна українська національна свідомість, що більшовицький режим вимушений був допустити створення Кубано-Чорноморської Радянської Республіки.

В української нації так склалася історична доля, що хижими силами з зовні був зруйнований природний щлях розвитку, що супроводжувався безперервною військовою боротьбою українського народу проти національного знищення.   В таких умовах не могла б вижити жодна нація.     Українська нація вижила тому, що вона має свою біологічну особливість.   Складовими частинами цієї особливості є її надзвичайна  працьовитість, здатність до творчості, музичності, пісенності.  Саме це дозволило українській нації  у постійній боротьбі за  свою незалежність одноразово розвивати свою культуру і літературу, і зберігати свої традиції.  Національна пам’ять надзвичайно глибока і не може бути знищена нічим.

Більшовицька ідеологія прагнула довести, що саме слово “Україна” походить від “окраєни”, краю за межами, тобто на кінці Київської Русі, її периферія.  Але ж українська мова і пісня були в Києві і до Київської Русі!  Та й логіки немає ніякої.  Сам Київ не може бути “окраєною” для самого себе.  Навпаки, Москва, яка з’явилася набагато пізніше, для Києва є “окраєною”.      Фактично слово “Україна” в українській мові існує стільки, скільки існує українська нація.  В українській мові слово “країна” завжди означало край, краєвид, простір земної поверхні, що лежить перед поглядом і дальше в уявній далечині, а згодом стало  державним визначенням нації того чи іншого народу.  Цей термін і його логічний зміст зберігається і нині.  На початку того періоду, коли тільки українці почали усвідомлювати територію свого народження і проживання батьківщиною, її також називали “країною”, своїм краєм, але на відміну від інших “країн”, які були загальною для них уявою, своя країна займала особливе  місце і тому  вони називали її не “країною”, а “У країна”, “В країна”, тобто в середині їх країни, що була для них відмінною від інших. При розвитку державного апарату стала називатися “Україна”, “Вкраїна”, а території проживання інших народів “країнами”.

УН  руйнували усі, хто посягав на її суверенітет, культуру, історію.   Наведу ще один приклад.   Північна Буковина є частиною території України з українським населенням, яка завойовувалася різними імперіями.  З захопленням Буковини Молдавією з’явилися села-колонії молдаван.  Але сама Молдавія перебувала під сильним українським впливом.  Після підписання Кучюн-Кайнаджійської мирної домовленості Буковину і Чернівці 31 серпня 1774 року зайняли австрійські війська з відома Туреччини і Росії.   Румунів на цій території України майже не було аж до Сечаву, значно дальше, ніж сучасний кордон Румунії.   Але на Буковині появилися румунські села.  Вони виникли з в основному з українського населення, яке румунізувало себе, щоб зберегти свою релігію, а не приймати релігію окупантів, що було  обов’язковим для українців і не обов’язковим для ромунів, тому  зараз ці села залишаються ромуномовними, а люди в них рахують себе ромунами.  Це був наслідок пасивної боротьби української нації за свою релігію жертвуючи штучною втратою національності.

На початку ХХ століття розвиток соціально-політичних структур людських суспільств набув такого якісного змісту, коли фактично зникли умови для можливості існування імперій.  Міжнародні відносини є наслідком якісного стану народів, націй, тому вони в цей час були саме такими, що повністю виключали таку можливість.  Це історичне явище є діалектичним продуктом стану людських суспільств, тобто об’єктивним і закономірним явищем.   Тому виникнення на цьому діалектичному шляху умов руйнування імперій також є об’єктивним і закономірним явищем.

Сучасне парадоксальне становище Російської імперії пояснюється тим, що вона є продуктом не закономірного розвитку людських суспільств, а суб’єктивним фактом, створеним волюнтаристично, суб’єктивно, наперекір закономірності природного стану людства.   Оскільки одноразово дві істини не може бути, то це суб’єктивне явище самим фактом свого існування заперечує реальну дійсність, веде боротьбу проти неї з метою замінити собою істину.   Така суб’єктивність виникла випадково, як і кожна суб’єктивність виникає випадково, тобто не у наслідок закономірності, а через збіг цілого ряду історичних обставин.  Якщо брати ще до князівський період, то  у східно-північній Європі утворились так звані вакуумні великі території.    Це було цілком закономірним станом, бо в цей час рівень засобів сполучення і густота населення Земної кулі були реальною причиною цієї закономірності.  Саме в цьому місці цей простір розділяв різні по своїх біологічних особливостях нації і раси  Європи і Азії.

У князівський період ця особливість створила велику і контрастно виражену військову конфронтацію між конгломерованою групою населення   на основі гібридизації різних націй і рас, очолюваних варязькими династіями, та мобільними націями Азії і Крайньої    Європи.    У наслідок географічної віддаленості, та ізоляція в цьому регіоні інтересів Швеції Новгородом, позбавило цю територію міжнародного впливу, тобто позаприродно створилася суб’єктивна ситуація.  Вона була посилена тим, що Україна на цей час не мала централізованої державності, а це цілком сприяло розвитку цих суб’єктивних факторів.  Як наслідок, це привело до створення суб’єктивної централізованої Російської держави, імперії.   Так виникла  у світі суб’єктивна імперія.   Вона не була продуктом діалектичної необхідності націй і їх відносин, а навпаки, члени її  суспільства самі були наслідком протиприродного явища   –   гібридизації між націями і расами.   Сама та державна структура, як суб’єктивне  явище, побудована не на природній необхідності розвитку націй, а на суб’єктивній необхідності організації для паразитування за рахунок інших націй,  їх завоювань.  По своїй суб’єктивній природі ця імперія, держава, будувалася і могла існувати лише на абсолютному волюнтаризмі, який протидіяв  реальній дійсності за своє існування.  Але ця імперія не може ліквідувати реальну дійсність, хоч би які дії цей волюнтаризм не здійснював.   Тому навіть і в такому режимі відбуваються діалектичні процеси пригнічених націй, змінюється соціально-політична структура суспільства, міжнародних відносин.

На початку ХХ ст.  відбулися такі якісні зміни в структурі Російської імперії, що привели до повного її руйнування.  Ці  ж самі зміни породили необхідність утворення політичних партій, як необхідної  форми участі членів суспільства у розвитку соціально-державної структури, демократизації.    Як закономірне явище такі політичні партії виникали в соціальній системі волюнтаризованої Російської імперії і це означало, що їх діяльність спрямована у бік руйнування імперії, відновлення природних умов для розвитку націй, створення їх державностей.   Тоді ж історично були забезпечені умови створення централізованої Української держави, але сама основа суб’єктивізму імперії, відсутність достатнього розвитку політичних партій, що в основному ще базувалися на економічно-соціальних проблемах, коли політично-ідейна суть, яка визначає зміст політичної партії, не була ще в достатній мірі визначена, створювали умови волюнтаризувати самі політичні партії і на цій основі оновити зміст імперії, та пристосувати її до нових соціально-політичних умов і міжнародних відносин.  Тобто,  новими методами зберегти суб’єктивну структуру Російської імперії в новому діалектичному стані людства.  Оскільки це не закономірне явище, то воно мало випадковий характер.

Соціал-демократична партія Росії, суб’єктивно була розколена на двоє з тією метою, щоб одну з них волюнтаризувати і під виглядом партії створити організацію, мета якої зберегти Російську імперію вже в нових умовах людських суспільств.   Так була створена більшовицька “партія”, або “партія особливого типу”, як називали її самі більшовики.   Для виправдання свого волюнтаризму, який вимагає ставити претензії на всесвітнє панування, більшовики себе озброїли такими ж суб’єктивними і реакційно авантюристичними ідеями  комунізму, марксизму-ленінізму.   Цього їм було достатньо, щоб протиставити себе істині, закономірним і природним процесам розвитку націй, людства.  Так була більшовизована Російська імперія з метою пристосування її волюнтаристичного суб’єктивізму до сучасного діалектичного стану націй і всього людства, маскуючи себе фальшивістю своїх ідей.

Нація, це одна з реальних дійсностей, що як і кожна дійсність, заперечує суб’єктивно-волюнтаристичне явище більшовизму у формі Російської імперії, а це означає, що більшовизм повинен вести боротьбу проти цієї реальної дійсності, щоб вибороти можливість свого існування.   У цій боротьбі більшовизм прагне різними методами знищити нації і замінити цю реальну дійсність на себе.  Знищення націй означає знищення людства, зміну його реальної дійсності на суб’єктивний волюнтаризм.  

Більшовизована Російська імперія з перших днів свого існування в силу умов необхідності свого існування здійснювала свої авантюристичні ідеї при допомозі державного апарату.   Крім заходів по знищенню націй, при збереженні і розвитку російського шовінізму і будуючи всю ідеологію і мораль на його основі, більшовизм реалізуючи авантюризм своїх ідей штучно розколов суспільство на “ворожі класи”.   Ця ворожість вимагала боротьби, в чому полягає вся його суть.  При абсолютній державній диктатурі більшовизму це давало можливість любого громадянина оголосити “елементом ворожого класу”, соціально і фізично знищити його.   Це створило масовий терор проти членів суспільства, все було потоплено в крові.  Хто залишався живий, вимушений був потакувати більшовизмові перед лицем смерті, або соціальної ліквідації, що зміцнювало абсолютизацію суб’єктивної диктатури, але породжувало бездумний її апарат.  Чим більше зміцнювалася абсолютизація більшовицької диктатури, тим в більшій мірі знищувались природні умови існування суспільства.  Цей процес проходить до такої міри,  коли суспільство знищується зовсім і абсолютизована диктатура втрачає всі свої матеріальні і моральні основи для існування.    Виконуючи свою економічну програму, більшовизм почав будувати так званий соціалізм.   Знищивши політичне життя суспільства, замінивши його фанатизмом, залякані члени суспільства, що по визначенню більшовизму мали право на фізичне існування, виконували економічні завдання.

УН була повністю деморалізована.   Фізично повністю знищена інтелігенція.   Фізично і морально нищилося населення, що здатне було до розвитку і праці.   Багато таких сімей з тавром “куркуль” було вислано на довічно у Сибір. Великий потенціал приородних і людських ресурсів був використаний на будівництво соціалізму, що означало ніякої приватної власності, ніщо і ніхто не належить сам собі, а все є власністю більшовизму, в тому числі думки, бажання, творчість.   Фактично це означало у кінцевому результаті знищення суспільства.

За кілька років до початку другої світової війни, яка розпочалась десь у 1938 році, а фактично підготовлена ходом історії значно раніше, більшовизована Російська імперія повністю визначила свою внутрішню структуру.   Вважалося, що проходить успішне будівництво соціалізму.    Члени суспільства, яких не зачепила репресивна машина і залишилися живими, знаходились в повній власності більшовицького режиму, що  наскрізь  був просякнутий  російським  шовінізмом , маскований словом “радянський”.

    Імперія у своїй діяльності вийшла на міжнародну арену.   Почала дбати за розширення і зміцнення своїх кордонів, імпортувати свої ідеї.    Але у політичному житті у цей час на противагу  авантюристичним більшовицьким ідеям знищення націй, з протилежного боку реальності фактів виникла фашистська ідеологія надзвичайної особливості окремих націй, яка з метою збереження цих особливостей пропагувала фізично знищувати менш “повноцінні” нації.   Фактично, основа цих ідеологій, більшовицької і фашистської, була одна і та сама  –  знищення націй з метою збереження особливої нації.    Різницю складало лише те, що більшовизм особливість нації вбачав у російському шовінізмі, а фашизм мав на увазі конкретні нації з реально існуючими біологічними потенційними можливостями, що у дійсності має місце, але фашизм не рахувався, як і більшовизм, з природною закономірною необхідністю таких явищ і ознак.

У 1933 році в Німеччині народ довірив  державну владу націонал-соціалістичній партії, що була носієм фашистських ідей на чолі з Гітлером.   Створились дві державності з аналогічністю ідей.  Російська імперія спочатку шукала вигоди у цьому.    З Німеччиною було підписано мирний договір.   Між обома імперіями військовою силою була поділена територія Польщі.   Російська імперія почала виставляти свої територіальні претензії в Європі і Азії.    Німеччина усі свої територіальні претензії  практично вирішувала військовою силою.  Намітилась конкуренція за сфери впливу.   На території Іспанії ця конкуренція вирішувалась  військовою силою більшовизму і фашизму.   Різниця у методах здійснення своїх ідей розвела більшовизм і фашизм на протилежні ворожі позиції. Якщо більшовизм здійснював знищення націй методом інтернаціоналізації  –  моральна атрофія, гібридизація через змішування націй і рас, то фашизм категорично стояв за знищення націй не біологічним і моральним методом, а виключно фізичним, не допускаючи  гібридизації, щоб зберегти гомогенними інші нації.   З сучасних позицій генетики фашизм і більшовизм різними методами здійснювали одну і ту саму суть  –  знищували природну закономірність життя.  

Більшовицький метод знищення націй (гібридизація) насичує жахливими спадковими хворобами людей, прирікаючи людство на психічне і фізичне каліцтво, та його поступове вимирання (виродження).

Фашистський метод  фізично обривав життя деяким  націям (групам людей) з метою збереження у природному стані  всіх останніх  “повноцінних” націй і начебто оберігав їх природний стан і здоров’я  у просторі і часі.  Для  збереження  людства і його майбутнього наука відкидає  такі дії не тільки як антилюдські, антигуманні,  але тому,  що  таким  чином знищується закономірна необхідність взаємозв’язку  між видами на основі чого грунтується система життя.

Конфронтація цих двох людиноненависницьких ідеологій привела до  міждержавної військової конфронтації, яка обумовлювалася  конкуренцією у правильності своїх ідей.   Країни, що розвивалися по природному шляху, які в свій час теж були   уражені   імперіалістичним  вірусом (США, Англія, Франція та інші)  в тих умовах стали третьою політичною і військовою силою у міжнародному житті, якій загрожувала  ситуація, що створилася.   Фашизм вирішив підірвати цю силу, щоб розв’язати собі руки у розправі з своїм конкурентом — більшовизмом.   Німеччина окупувала Францію, розв’язала війну з Англією, захопила багато країн Європи, фашизувала Італію.   Економічна і соціальна ситуація Німеччини дозволила її створити саму сильну у світі армію, як  матеріальна основа здійснення фашистської ідеології.   Різниця цих ідеологій виявила різну особливість соціально-виробничої забезпеченості.   Мобілізація національної свідомості німецької нації забезпечило саму високу соціально-виробничу  активність, на відміну від більшовизованої Російської імперії,  яка своїм ідеологічним методом при допомозі інтернаціоналізації, що вимагав  масового внутрішнього самого жорстокого терору, сам і знищував соціально-виробничу необхідність.    Німеччиною все було підготовлено до того, щоб  прибрати з свого шляху ідейного конкурента   –  більшовизовану Російську імперію.  

    У цей  час УН була повсюдно пригнічена більшовицьким режимом.   Майже повністю була знищена  національна свідомість.    Політичне життя не могло мати ніякого місця.  На початку будівництва соціалізму Україна була побграбована до нитки.    З голоду вимирали цілі села, вкриті трупами заростали бур’янами.   Працьовите і творче населення сім’ями вивозилося у Сибір, як куркулі, або  як “буржуазні елементи”.  Інша частина населення розстрілювалася як “контрреволюція”.   Ті, що залишалися, будували соціалізм.   У 1937-38 роках на Україні більшовизм вчинив кривавий терор з метою  профілактики, щоб убезпечити режим від можливого створення підпільних організацій проти більшовизму,  називаючи ці безневинні жертви “ворогами народу”.    Протягом цих двох років кожної ночі відбувалися масові арешти людей, в основному чоловіків.  Передусім брали тих, хто здатний був до організації, мав освіту, схильність до творчості, у наслідок чого займав якусь посаду у більшовицьких партійних і державних кабінетах.

Фашизм у боротьбі знищував своїх ворогів, а більшовизм вбивав цілком безвинних людей у наслідок самої потреби більшовизму у жорстокості для збереження його системи абсолютизму, який знищує не тільки природу суспільства, але й його членів, в тому числі і фізично. Ось до таких наслідків приводить антиприродне, антилюдське явище більшовизму, що не може навіть сприйматися адекватною людською свідомістю.  Навіть сам більшовизм був наляканий такими багатомільйонними жертвами і прагнув списати все на культ Сталіна. Але ж без культу, без тотального абсолютизму більшовизм існувати не може!

       В такому стані  і перебувала УН перед війною, що розпочалася 22 червня 1941 року.   Тих синів і дочок, батьків яких розстріляли як “ворогів народу” більшовизм вже використовував у створенні економічного і військового потенціалу, для зміцнення смертельної машини, здійснення військових насильств проти інших народів, захоплення чужих територій.

Коли розпочалася війна між двома протиприродними утвореннями, то виявилося, що реальна підготовленість до війни не відповідала більшовицьким претензіям  на всесвітнє завоювання.   Абсолютна тоталізація державної структури породило таку ненормальність всієї системи, що бажання видаються за дійсність, які безмежно роздуваються і розповсюджуються пропагандою, але з реальною дійсністю нічого спільного не мають.   Ця війна  відразу викрила і виявила цю особливість.  Більшовицька армія не здатна була чинити опір німецькі армії.   Авіація  була знищена у перші ж дні війни.   Замість відступу створився абсолютний хаос військ, де цілі армії в оточені потрапляли в полон.   Ця ж сама абсолютизована диктатура не давала можливості використовувати елементарні закономірності військових дій.   Наприклад Сталін Й. В., що був безмежним монархом більшовицької диктатури заборонив не те що без його згоди віддавати накази командуючим  фронтів,  а й навіть думати про відступ війсь з-під Києва, бо це столиця України, не враховуючи критичної військової ситуації у цей час.   Це привело до того, що там було оточено і повністю знищено німцями більше трьох більшовицьких армій.

Видатний полководець, українець, генерал Кирпонос застрелився в цьому оточенні, в противному разі це зробив би з ним Сталін.   Тільки аж тоді, коли німецькі армії вийшли до Волги і підійшли до Москви, створивши критичну ситуацію, під дією цих обставин Сталін був змушений покластися на військових спеціалістів, в основному на талановитого генерала Жукова Г. К., після чого запрацювала більшовицька військова  машина, використовуючи на свою користь безмежні території, людський ресурс і холодні зими.

Для країн, що природно розвивалися, складалася ситуація не на їх користь.  Якщо Німеччина здобуде перемогу над СРСР, тоді вона своєю військовою силою, що передбачало також створення атомної бомби, здобуває таку стратегічну позицію, що може завоювати Англію, США та інші країни.    Коаліція цих країн вимушена була виправляти цю ситуацію на свою користь,  не давши Німеччині перемогти Російську імперію.   Тому цей союз держав став підтримувати Росію всім, чим міг,  щоб забезпечити військову перемогу над фашистською Німеччиною.   Це привело у 1945 році до повної поразки Німеччини.

Більшовизм святкував як переможець, але країни що йшли по природному шляху свого розвитку тим самим укріпили аномалію більшовизму, існування якого вело людство до знищення.  Це приклад того, що у розвитку людства не можна знищувати одну аномалію за рахунок іншої.  Оскільки причина для катастрофи  людства залишається, необхідно боротися з всіма аномаліями, що з’являються як хвороби в організмі, залишаючи природний стан людських  суспільств.

Український народ у цій війні, як нація, не міг мати ніякого значення.   Він був лише фізично використаний більшовизмом, тобто була створена дія проти себе.  Таким чином український народ ще сильніше своїми руками затягав на власній шиї більшовицьку петлю, що поніс самі великі людські жертви, матеріальні і моральні збитки.   Як наслідок, це приводило до дальшого посилення руйнування національної свідомості.

У післявоєнний період склалася дуже несприятлива ситуація, яка унеможливлювала виборювання своєї державності українським народом.    З одного боку він виснажений війною поніс самі великі і страшні жертви, а з другого боку перемога над Німеччиною закріпила ще більше більшовизм на Україні, який гнітив і знищував українську націю.

Більшовизм відразу ж  взявся підносити з руїн господарство, економіку з метою своїх дальших військових намірів і  це робилося голими руками, в тому числі покаліченого українського народу.   Дуже мало здорових чоловіків повернулося з війни.  Замучені вдови і голодні сироти вимушені були працювати день і ніч на так званій колгоспній землі — на своїй землі, привласненій більшовизмом,  при цьому безплатно. Навпаки,  усі вони обкладались  податками, за якими повинні були давати більшовицькій державі м’ясо, яйця, молоко, та інші продукти, до того ж виплачуючи  позики, які до нині привласнені  тим режимом.    За кожне плодове дерево, що росло біля хати, необхідно було платити.   Жінок запрягали в шлиї і ними орали і засівали землю.   Це засвідчено у пресі фотографіями і текстовим змістом того часу.   Голод косив нещасних сиріт і вдів.  Для забезпечення промисловості робочими руками забиралися по селах діти, що народжені до 1931 року і відправлялися на промислові об’єкти.

З такою політикою не скрізь витримував і мирився український народ.   Населення західних областях України, яке до війни майже не було під більшовицьким гнітом і ще зберігало деяку національну свідомість, з приходом більшовиків  змушено було взятися за зброю і піти у безперспективну боротьбу проти більшовицького режиму, що доведено самою історією.   Це була не лише безперспективна військова боротьба, виходячи з тих соціально-політичної реалій, які склалася в Україні і світі, але й носила в деякій мірі авантюристичний характер.   Така ситуація у військовому відношенні не могла забезпечити централізованої організації, а відсутність спільних ідейних основ, різне стратегічне і тактичне бачення боротьби за незалежність України з окупантами перетворювала  такі розрізнені, часто ворогуючі між собою формування на протиборні військові рухи, які відкрито вели боротьбу один проти одного, здіснюючи одночасно безпідставний терор проти тих, хто приймав владу нового окупанта і йшов до нього на роботу.   На перспективу це компроментувало український національний рух, не лише приносячи такими діями прямі жертви, але й примножуючи нові жертви більшовицької помсти населенню. Цілі сім’ї вивозилися у Сибір,  військові трибунали безжально судили всіх. Ці військові рухи українського населення виникли ще до початку війни, як протидія спочатку проти  польського, а згодом  більшовицького терору  щодо  українців і продовжували свою діяльність до 50-х років.

Не зважаючи ні на що більшовизм будував господарський механізм не закономірним процесом, а ціною великих людських жертв, насильством і деспотизмом.   Все це називалося “плановістю соціалістичного господарства”.   Абсолютизм диктатури висвітлював стан справ так, як це бажалося диктаторові, що ніколи не може мати нічого спільного з дійсністю.   Так, у шестидесяті роки приймалися кардинальні рішення про розвиток сільського господарства.   Через деякий час афішувалося про досягнуті великі успіхи, а у вісімдесяті роки ці “успіхи” привели до необхідності вирішення продовольчих проблем, нестачі продуктів харчування, до економічного розвалу сільського господарства і промисловості.   Тоді ж було заявлено, що в СРСР завершено будівництво соціалізму  –  наступив новий етап розвинутого  соціалізму і це при факті продовольчих проблем.  А документи свідчать, що з 1975 року господарський механізм взагалі не спрацьовує  і приймаються міри про “переломні заходи”.   Таке воно “завершення будівництва соціалізму” і хоча раніше  оголошувалося, що в СРСР “соціалізм завершений”, то згодом цій категорії надають незавершеного значення.

У такому соціально-політичному стані, при абсолютній тотальності більшовизму, його насильстві і національному знищенні існував український народ.   Саме його існування в історичній ситуації що склалася, змушує приймати участь, бути присутнім при “завершені будівництва соціалізму”.   Ті українці, яких більшовизм запідозрює у наявності в них найменших проявів національної свідомості, навіть при самих великих  їх здібностях не допускаються  до керівних посад.  Це привело до того, що керівні посади у більшовицькому режимі займали в основному люди не лише бездарні, але і без будь-якої моралі  –  кар’єристи, садисти, з особливостями психологічних порушень соціальної поведінки, що з часом не укріпило, а зруйнувало більшовицький режим.   Саме ці негативні обставини і стали причиною відродження національної свідомості.